Місяць тому «Човен» оголосив конкурс на фотознімок із сучасного Єгипту, який міг би прикрасити обкладинку нашої нової книжки ― репортажу Пьотра Ібрагіма Кальваса «Єгипет: харам, халяль». У тексті автор показує нетуристичний, потаємний бік країни. Розповідає, що відбувається у дворах і мечетях спальних районів, про що мріють місцеві підлітки й чого бояться жінки. Це захопливий текст про реальне життя ― тож ми хотіли, щоб обкладинка теж відображала реальність і не була схожа на типові «єгипетські» знімки. Ми звернулися до читачів нашої фейсбук-сторінки, й вони істотно нам допомогли.
У грудні й січні на скриньку «Човна» надійшло більше сотні фотографій від 24 людей. До короткого списку ввійшли шість знімків. Ось вони:
Автор András Szabó
Автор Ілля Стронґовський
Автор Андрій Сніжко
Авторка Марта Мацьків
Автор Тарас Машлянка
Авторка Олена Максименко
Ми чимало думали й обирали. У результаті нова книжка «Човна» виглядатиме так:
Дизайн Оксани Васьків
Переміг журналіст Андрій Сніжко, який отримає грошову винагороду. Авторам інших відібраних фотографій дістануться книжки «Човна», а всім нам — насолода від нового видання, придбати яке можна буде вже в лютому.
Вчора, 21 січня, померла Лідія Осталовська, одна з найвидатніших польських репортерок. Три видані книжки, одна номінація на літературну премію «Ніке», одна книжечка для дітей, написана у співавторстві. Що ще? «Ґазета Виборча», якій вона залишалася вірною понад чверть століття… Не замало для «однієї з найвидатніших»? Ні, не замало.
«Якщо сьогодні польські репортери приїжджають у якесь місце, — написав учора на своїй сторінці у Фейсбуку репортер Вітольд Шабловський, — і не шукають ні генералів, які вели в бій переможні армії, ні політиків, ні бізнесменів, а насамперед ідуть до табору біженців, до спальних кварталів чи кочівного таборовища, де живуть чи то роми, чи єзиди, чи рогінджа, — то в цьому її величезна заслуга». Її — Лідії Осталовської.
Здається, серед критеріїв, за якими можна поділити репортерів, є ще й за такий: одні з них перебувають у постійному пошуку тем, ганяються за ними в часі і просторі, в архівах і на загублених посеред океану островах. Інші ж не мусять нічого шукати: вони живуть у силовому полі однієї-єдиної могутньої теми, яка колись сама обрала їх своїм інструментом. Такою є Ганна Кралль, яка не раз зазначала, що весь час пише одну-єдину книгу: книгу про трагедію європейського єврейства, про сліди їхнього зниклого світу, про Загибель.
Одні з репортерів перебувають у постійному пошуку тем, ганяються за ними в часі і просторі, в архівах і на загублених посеред океану островах. Інші ж не мусять нічого шукати: вони живуть у силовому полі однієї-єдиної могутньої теми, яка колись сама обрала їх своїм інструментом
Такою була й Лідія Осталовська. Здається, ніби негласно й солідарно її обрали своєю речницею всі польські суспільні ізгої, чужаки, вилучені, «мічені» й затавровані, всі, хто збурює своєю інакшістю суспільний спокій, хто своїми кроками на горищі чи в підвалі соціальної споруди порушує сон статечних обивателів. Звісно, це фантазія, ні про який «солідарний» вибір мови бути не може, як нема й не може бути ніякої «спільноти вилучених», усі вони — представники різних меншин, неповносправні й узалежнені, мігранти й жертви насильства — відділені стіною не лише від суспільної більшості, але й одне від одного, а тому потребують репортера. Такої ж поодинокої людини, як і вони самі, — яка прийде, щоб мовчки послухати, а потім стати їхнім голосом.
Багато хто вважав Лідію Осталовську надзвичайно безстрашною. Хоча вона, на відміну від Капусцінського чи Тохмана, не їздила до країн, де тривали війни, геноциди та революції; не загинула, на відміну від Вальдемара Мілевича та Беати Павляк, під час «виконання репортерських обов’язків». Жах, про який писала вона, є в певному сенсі пронизливішим, бо ближчим. Він не лише (і не просто) лякає, а й викликає докори сумління, бо те, що діється на відстані простягнутої руки від читача, робить його — читача — співвідповідальним. І Осталовська мала відвагу зійти в польське суспільне пекло — а воно, як і в будь-якому суспільстві, зовсім близько, лише кілька сходинок униз.
Остання прижиттєва книжка Осталовської — «Боліло ще більше» (2012) — це збірник репортажів, написаних протягом п’ятнадцяти років, уже в посткомуністичній Польщі. Репортерка йде туди, де ще ніколи не було журналістів, або — ще гірше — де вони залишили по собі не найкращий слід. Її співрозмовники — це працівники колишніх колективних сільських господарств, які сидять на соціальній допомозі; мешканці робітничих кварталів, які сидять на алкоголі й наркотиках; жертви педофілії та інцесту; хулігани футбольні і просто хулігани.
Осталовська мала відвагу зійти в польське суспільне пекло — а воно, як і в будь-якому суспільстві, зовсім близько, лише кілька сходинок униз
Один із найвідоміших її репортажів, за яким згодом постав фільм, — про культовий хіп-хоп гурт «Пактофоніка». «Коли я писала про “Пактофоніку”, — згадувала Осталовська, — то не могла приховувати, скільки мені років… Я зустрілася з ними, бо хотіла зрозуміти власних дітей, їхній світ. Я завжди стартую з позиції чужої і поступово завойовую довіру».
У цьому — вся Осталовська. У цьому принциповому неприйнятті будь-якого удавання. Як мало хто, вона розуміла, що дійсний діалог між двома людьми можливий лише за умови, що кожен залишається собою; рольова гра однієї зі сторін хіба що збільшує дистанцію. Можливо, тут варто шукати бодай часткове пояснення однієї дивовижної — неоціненної для репортера — риси Осталовської, про яку часто згадують: її вміння «розговорити» будь-кого, причому без видимих зусиль з її боку. «Це було слухання, — розповідає Даріуш Кортко. — Вона сідала, закурювала цигарку (…), ставила одне питання, і починався спектакль. Вона — глядачка, на сцені — її герої».
В польській суспільній уяві ім’я Лідії Осталовської найчастіше пов’язується з темою ромів. Можна сказати, що суспільне відчуження як могутня, центральна тема вперше прийшла до неї саме в образі рома — цього вічного центральноєвропейського чужака. З ромами — хоч як не вдавай — «своїм» не будеш; імовірно, якраз ромські поселення стали для Осталовської школою репортерського діалогу, яким вона так досконало оволоділа. В усякому разі, саме про них — її перша книжка «Циган — то циган» (2000).
Вона розуміла, що дійсний діалог між двома людьми можливий лише за умови, що кожен залишається собою; рольова гра однієї зі сторін хіба що збільшує дистанцію
Ромська тема проходить і крізь її другий, найвідоміший (і на сьогодні — єдиний перекладений українською) репортаж «Акварелі» (2011, укр. видання – 2014). Він — про художницю Діну Ґотлібову, чеську єврейку, яка в Аушвіці за наказом доктора Менґеле малювала акварелями портрети в’язнів-ромів, над якими «доктор Смерть» ставив свої експерименти. Ті портрети згодом виявилися одними з рідкісних документальних свідчень про ромський Голокост — Пораймос.
Осталовська дуже добре розуміла відповідальність, яку тягне за собою рішення писати про вилучених, упосліджених. Розуміла, як легко через невдалий вибір способу оповіді відчужити їх ще більше, показуючи їх як своєрідну «дивовижу» або просто проектуючи на них власні фантазії. Водночас усвідомлювала, наскільки легко скотитися в плакатну публіцистику, керуючись наміром «відремонтувати світ».
Чи можливий хороший репортаж без емпатії, співпереживання? Ні, каже Лідія Осталовська. Чи чесний репортер, який не пише, за словами Мілоша, «понад головами людей», може залишатися послідовно лояльним — до держави, суспільних інститутів, ідеологій, великих національних наративів? Ні, ще раз відповідає Лідія Осталовська, — і не сподівайтеся.
«Я приходжу до своїх героїв з доброю волею і великим запасом довіри, — сказала вона якось. — У певний момент акт довіри стає необхідним». Територія довіри — чим не визначення художнього репортажу як жанру за Осталовською? Довіри репортера до героя і навзаєм; довіри читача до тексту; зрештою, довіри автора до свого читача. Чи багато таких територій в нашому світі?
Нам пощастило: Лідія Осталовська нам залишила одну. Треба тільки ввійти туди.
Остап Сливинський
Фото з архіву Gazeta Wyborcza та Маґдалени Вдович-Вєжбовської
Для тих, хто бажає краще ознайомитись із доробком Осталовської, радимо уривок із книжки «Акварелі» на «Читомо», рецензію на це ж видання на сайті «Збруч», а також — для польськомовних — годинний відеозапис відкритої зустрічі та довге інтерв’ю з репортеркою.
Різдвяні вихідні — добра нагода прочитати книжки, для яких досі не знаходилося часу. Видавництво «Човен» підготувало добірку найцікавіших репортажних і документальних книжок, що вийшли українською 2017 року. Гайда читати!
Філіп Сендс «Східно-Західна вулиця»
«Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова» — грубенький том з історії прав людини на тлі ХХ століття. Автор розкриває людські долі, що стоять за абстрактним застосуванням абстрактних правових норм. Головні герої книжки — Лаутерпахт, Лемкін і Бухгольц — зі Львова. Перших двох, які навчалися у Львівському університеті, можна назвати головними юристами-міжнародники минулого століття. Уперше приїхавши у Львів, Сендс був вражений, що львів’яни мало що про них знають. Як написала The Guardian, Львів тут, на жаль, випадковий. Якби його не було, історія не надто змінилася б, хіба що Сендс не мав би такого інтересу до написання книжки, адже Бухгольц — рідний дід автора. Але все-таки збіг украй рідкісний, і видана в Україні книжка, провокуючи дискусії довкола Лемкіна та Лаутерпахта, повертає їх до Львова.
Вітольд Шабловський «Кулемети й вишні»
Небезпечно вірити в однозначні відповіді й остаточні рішення. Уявляти людину як рівняння «1 + х = 2» дуже просто, хочеться саме так і робити. Біда лиш у тому, що особі, яка бачить абсолютне й однозначне рішення, жодна ціна його досягнення не здаватиметься надто високою. Рятувати ціле людство чи націю можна лиш так, не зважаючи на втрати, очерствивши серце. А конкретну живу людину так не врятуєш. Про це розмовляв з українцями, поляками, чехами та євреями Вітольд Шабловський, з’ясовуючи місце й суть Волинської трагедії в серцях людей. Про це його книжка «Кулемети й вишні». Варта читання, бо добрі історії слід раз у раз собі нагадувати. Тимчасом як злі виїдають зсередини, передаються дітям, не забуваються. Нехай бодай щось їх урівноважує.
Тімоті Снайдер «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття»
«Про тиранію» — актуальний і лаконічний екскурс в історію ХХ століття. У своїй книжці Тімоті Снайдер звертає увагу на світові тенденції підважування демократії та пише про громадянську відповідальність за нинішні історичні процеси, створюючи інтелектуальний посібник з історії тираній минулого століття. Снайдер підсумовує «уроки» авторитарних режимів, описує зони ризику для громадянських і політичних прав і свобод. Автор застерігає від забування історії в часи, коли навіть нещодавні події надто швидко відходять у минуле. Проте лише пам’ять про них і ретельний аналіз є запорукою сучасної демократії, до творення якої може долучитися кожне з нас.
Озрен Кебо «Сараєво для початківців»
Це досвід освоєння нового трибу життя, зшивання клаптиків колишньої топографії від уродженця Мостара, герцеговинця Озрена Кебо, який свідомо обрав життя в Сараєві у найважчий період його новітньої історії. Саме тому має повне право написати про Сараєво саме так, як пише: зі сліпучою іронією, щирим стражданням і любов’ю, від якої стискається горло.
«Сараєво для початківців» — книжка про реалії існування міста під час війни, у майже непроникній облозі. Кебо розповідає про життєвий режим містян в умовах, коли немає електрики, вода в кранах давно скінчилася, а опаленням у квартирах слугує все, що добре горить. Як і де сараєвці діставали воду, в якій послідовності палили бібліотеки, як, зрештою, правильно перебігати вулицю, щоб снайпер не вибрав наступною жертвою саме тебе.
І, звісно, це книжка про місто як живий організм. Сараєво живе, незважаючи на війну. Щосили старається втриматися. Місто стало темним і сірим, втратило архітектурну красу, воно ледь животіє. Але не померло. І відчайдушно бореться.
Ганна Кралль «Раніше за Господа Бога»
На початку осені у видавництві «Темпора» вийшли під однією палітуркою одразу три книжки легенди польського літературного репортажу Ганни Кралль: «Раніше за Господа Бога», «Докази існування» та «Дорога чекає червового короля». Ці репортажі об’єднані темами гетто й поневірянь польських євреїв під час Другої світової війни. Хоч і написані в різні роки, тексти формують певну цілість: історії надій, зрад і боротьби за життя на тлі великої катастрофи ХХ століття. Кралль цікава, зокрема, як неперевершена стилістка. Під її редакторською опікою виросло ціле покоління польських репортерів: Маріуш Щиґел, Войцех Ґурецький, Войцех Тохман, Ірена Моравська та інші.
Сімона де Бовуар «Друга стать»
Українською цей класичний текст ХХ століття побачив світ ще на початку 1990-х, а торік видавництво «Основи» перевидало його в новому оформленні. Твір французької філософині свого часу збентежив мільйони людей, спричинився до другої хвилі фемінізму й дотепер змушує читачів замислитися й переглянути свої світоглядні настанови. Сімона запитує: чому в політиці мало жінок? Чи жінки беруть участь в ухваленні рішень? Чи порівну розділено між статями обов’язки з виховання дітей? Чи досі діють негласні заборони на певні професії для жінок? Питання, акцентовані 1949 року, актуальні донині. Літературознавиця Віра Агеєва пише, що саме завдяки де Бовуар «ми пізнавали українське суспільство як суспільство патріархальне. Це вона навчила ставити незручні запитання щодо речей, які доти видавалися очевидними».
Астрід Ліндґрен «Щоденники воєнного часу»
Торік українською мовою видано щоденники Астрід Ліндґрен — славетної дитячої письменниці, авторки «Карлсона» та «Пеппі Довгапанчохи», а під час Другої світової — рецензентки з контролю за кореспонденцією в урядовій організації, а також дружини й матері двох дітей. Це нотатки про побут і сімейні справи подружжя середнього класу, роздуми про політику, вплив війни на людську свідомість і неминучі зміни майбутнього мирного життя. А ще — це записи чи не найзнанішої дитячої письменниці світу напередодні її письменницького дебюту. Книжка містить також переклади газетних вирізок і листів, використаних у першому шведському виданні.
Христя Фріланд «Плутократи»
«Плутократи» журналістки-міжнародниці та міністерки закордонних справ Канади Христі Фріланд — енциклопедія сучасної супереліти. Авторка з’ясовує суть і походження плутократії, зосереджуючи увагу на її ролі для світу. Плутократи, якими є, зокрема, Маск, Сорос, Ґейтс або Пінчук, мають чималу фінансово-політичну вагу й визначають прогрес людства. Двадцять років Фріланд вивчала життя «нового класу» — багатіїв, чиї статки не успадковані, а набуті завдяки сукупності різних чинників, від розмаїтих революцій до випадкової удачі. 2015 року Фріланд очолила канадське Міністерство міжнародної торгівлі, а в січні 2017-го стала міністеркою закордонних справ у тому ж уряді. З допитливістю журналістки й відстороненістю політикині авторка пропонує поміркувати про впливових і заможних сучасників із несподіваних ракурсів і побачити їх у новому світлі.
Сьюзен Кейн «Сила інтровертів»
Упродовж століть нам нав’язували ідеальний образ людини — комунікабельної, харизматичної, енергійної: мовляв, саме ці риси є запорукою успіху. Тож не дивно, що більшість переступають через себе, намагаючись відповідати цьому взірцеві.
Сьюзен Кейн уважає, що час скинути маски, і на численних прикладах зі сфер політики, бізнесу, освіти, громадського й культурного життя пояснює, у чому криється потенціал тихих людей. Кейн і сама інтровертка, тому щиро ділиться практичними порадами, як досягнути успіху, залишаючись собою. Як ефективно вести переговори, будувати кар’єру та влаштувати особисте життя, зважаючи на особливості інтровертності. «Сила інтровертів» захоплює увагу й написана із сучасним науковим підходом. Особливо ця книжка придасться в бізнесі, підказуючи інтровертам, як ефективно керувати, виголошувати промови, уникати неприємних ситуацій і вдало вибирати ролі.
Чверть століття тому в інтерв’ю для місячника ResPublicaNowa Ришард Капусцінський сказав мені: «Я за таке письмо, яке зближує, а не розділяє, яке сприяє порозумінню, а не породжує протистояння. Я цілком свідомо стараюся, щоб мої книжки були різновидом перекладу: однієї культури на іншу культуру, одного погляду на інший погляд, одного способу мислення на інший спосіб мислення. У сучасному світі можна кому завгодно висунути довгий перелік скарг, звинувачень, образ, і часто вони слушні. <…> Коли ми стаємо на шлях взаємних закидів: а вони нам те, а ми їм се, — то заходимо в глухий кут. Це шлях до чергових образ, чергових страждань, чергових людських жертв».
Капусцінський (1932–2007) — найвідоміший польський репортер. Його книжки наразі перекладено тридцятьма вісьмома мовами (наразі, бо з’являються нові й нові переклади). «Імператор», «Шахіншах», «Футбольна війна», «Імперія» чи «Гебан» своїм успіхом завдячують, звісно, художній цінності, однак велике значення мала й упевнено обрана автором роль «перекладача культур».
Ришард Капусцінський
Під словами Капусцінського могли б підписатися більшість польських репортерів. Можна сказати, що зростання популярності польського літературного репортажу на батьківщині й за кордоном зумовлене, зокрема, його здатністю наближати й пояснювати читацтву дедалі складніший і дедалі менш зрозумілий сучасний світ.
Метод краплі води
Поняття «літературний репортаж», усталене в польській мові, у перекладі іншими мовами часто втрачає питоме значення й звучить як оксюморон. Однак воно передає суть цього жанру, два його стовпи: «репортаж» відсилає до журналістики, «літературний» — до літератури. Іншими словами, літературний репортаж — це добре розказана історія, заснована на фактах. Оповідь про те, що відбувалося насправді, про невигадане, за допомоги художніх засобів. До речі, автор щойно наведеного найпростішого, проте дуже влучного визначення — ще один видатний репортер, Кшиштоф Конколевський (1930–2015).
Батьком польського репортажу вважають Мельхіора Ваньковича (1892–1974), який від 1920-х років публікував репортажі з Польщі й з-поза неї, однак найбільшої слави зажив завдяки творам про Другу світову війну, зокрема монументальному тритомному репортажу «Битва під Монте-Кассіно». Варто згадати Ксаверія Прушинського (1907–1950), який у 1930-х здобув популярність із репортажами про Палестину та громадянську війну в Іспанії. Проте справжній розквіт жанру припав на 1960-1970-ті, коли почали виходити репортажні книжки Капусцінського, Конколевського, Ганни Кралль (1935), Малґожати Шейнерт (1936) і багатьох інших чудових авторів і авторок.
Чому в ті часи репортаж став таким популярним? Тому, що дав змогу — власне, завдяки літературній формі — між рядків «протягнути контрабандою» змісти, які в прямому викладі не пропустила б у друк комуністична цензура. Тут прислужився «метод краплі води», який довела до досконалості Ганна Кралль: як у краплі води відбивається цілий океан, так і в розказаних нею історіях відбивалася вся тодішня польська дійсність. Не можна було писати про засилля алкоголізму, тому писали про долю конкретного алкоголіка. Не можна було писати, що комунізм поганий, але можна було знайти десь у глибокій провінції одного дрібного поганого комуніста. Не можна було несхвально писати про Радянський Союз, тому… але про це згодом.
Отже, репортаж був алегоричним, повним недомовок, приоздобленим, часто поетичним.
Ясна річ, цензура все одно пильнувала. 1986 року було ухвалено рішення повністю знищити вже віддрукований десятитисячний наклад книжки Ганни Кралль «Сінна лихоманка», хоча вона складалася з текстів, раніше публікованих у пресі, й була схвалена Головним управлінням контролю над пресою, книговиданням і видовищами (у Польщі діяла дворівнева цензура видань: спершу треба було дістати згоду на друк книжки, а потім — ще на розповсюдження). Вочевидь, хтось перечитав книжку від початку до кінця і дійшов висновку, що таке нагромадження крапель води загрожує владі справжнім потопом.
На схід від Арбату
Дебютна книжка Ганни Кралль називалася «На схід від Арбату». Видана 1972 року, вона містила репортажі з Радянського Союзу. Поляки не любили тієї країни, проте наклад розійшовся блискавично. Бо репортерка описала СРСР так, як описувала Польщу.
У вступі до нещодавнього перевидання «Арбату» 2014 року репортер Маріуш Щиґел (1966) пише: «Загадка для молодих читачів. Ось речення про те, як можна дістатися сибірського села Вєршина: „Автобус їздить щоденно за винятком днів, коли падає дощ, коли заметілі, коли весняне й осіннє багно й коли на дорозі вибоїни — після дощу, заметілей і багна”. Це речення критики наводили як приклад майстерного стилю Кралль і геніально поданої інформації. Що в ньому незвичного? Кралль пише, що автобус до Вєршини їздить щоденно, але водночас завуальовано повідомляє, що автобус до сибірського села насправді не їздить ніколи. Не каже цього прямо, бо Радянський Союз має бути щасливим взірцем, де все приречено на успіх».
Раніше, 1968 року, книжку про Країну Рад під назвою «Киргиз сходить з коня» видав Ришард Капусцінський. Його туди вирядило Польське пресове агентство. Мав підготувати публікації з нагоди п’ятдесятиріччя Жовтневої революції. Проте в «Киргизі» навіть назва «Радянський Союз» з’являється зрідка.
Капусцінський, який завжди цікавився третім світом, поїхав не в Москву, а на Кавказ і в Середню Азію, у найменш розвинені та найменш русифіковані республіки. Замість монолітної супердержави він описав землю грузинів, вірмен, азербайджанців, туркменів, таджиків, киргизів і узбеків. Прадавні культури, які впродовж своєї історії пережили чимало навал і загарбань.
Варто приглянутися ближче до репортажу, присвяченого Азербайджану. У середовищі тамтешньої партійно-урядової еліти, як, зрештою, і еліт інших республік, було престижним мати звання доктора, доцента, професора. От як репортер натякав читацтву: «Виявляється, тут більшість членів уряду мають наукові титули. Президент [голова Президії Верховної Ради] Азербайджану Мамед Іскендеров — доцент геології. А перший секретар ЦК Велі Ахундов — доцент медицини. Прем’єр Енвер Аліханов — доцент геології. Віце-прем’єр Аскер Оруджев — доцент сільськогосподарських наук. Віце-прем’єр Таїра Таїрова — доктор. Віце-прем’єр Сулейман Везіров — доктор. Віце-прем’єр Рза Садихов — доктор. Секретар ЦК Шихалі Курбанов був доцентом філософії, драматургом і поетом, секретар ЦК Ґамбар Кязімов — доктором». Дещо далі Капусцінський пише: «Учений має гарне житло, дуже добре заробляє, їздить волгою». Повідомлення зрозуміле: радянські чиновники тонуть у розкоші. А як живе провінція? «За межами міста [Баку] починається світ патріархальний, застиглий у правіку, пустий, неприступний».
Так не писали ні на Сході, ні на Заході. Такий репортаж великою мірою є польським «винаходом» і напевно — польською спеціалізацією.
Криза переломних часів
Парадоксально, однак занепад комунізму та здобута на межі 1980-1990-х років незалежність позначилися кризою якості. Відтепер можна було писати про все, тож езопів стиль утратив актуальність. Стилістичні прийоми й мовні ігри не відповідали новому часу, який вимагав чисел, конкретики, телеграфних скорочень. Редакції почали рахувати гроші й часто доходили висновку, що тримати репортера на зарплаті невигідно, бо він дорого обходиться (багатоденні відрядження, готелі, переїзди), але мало пише, зазвичай не більше одного тексту на місяць. Репортажі поступилися місцем, і його почали наповнювати нові жанри: звіти, аналітика, cover stories, а також усюдисуща реклама. Одним із небагатьох видань, що регулярно публікувало репортажі, була GazetaWyborcza. Спершу її відділ репортажів ненадовго очолила Ганна Кралль. Згодом упродовж багатьох років відділом керувала Малґожата Шейнерт.
Тодішні дилеми влучно передає висловлювання Пьотра Ґабріеля (1961), який залишив перспективну кар’єру репортера на користь редакторства (нині він — заступник головного редактора тижневика DoRzeczy). У місячнику Bestseller (№ 11/1991) процитовано його слова: «Я вже не роблю того, що найбільше любив, але так уже ніде не пишуть. Те, що роблю тепер, не приносить стільки задоволення, однак я відчуваю, що це більш по-європейськи» (пам’ятаймо, що слово «європейський» тоді мало винятково позитивну конотацію). Ґабріель, і не лише він, був переконаний, що літературний репортаж як спосіб описувати світ вичерпав себе. У той час багато репортерів узагалі пішли з професії в дипломатію, політику й бізнес.
Але чимала група залишилася. До покоління Ґабріеля належать, наприклад, Яцек Гуґо-Бадер (1957), Войцех Яґельський (1960), Влодзімєж Новак (1958), Лідія Осталовська (1954) чи Павел Смоленський (1959). Тут варто було б назвати значно більше прізвищ. І постійно з’являлися нові, зрослі на славетному «потрійному К» (Краль, Капусцінський, Конколевський). Старші майстри додавали їм наснаги. У «Лапідарії II», що вийшов 1995 року, Ришард Капусцінський писав: «Шанс для літератури (зокрема для репортажу) — занурення вглиб. Поверхню привласнили об’єктив, камера, картинка. Видовбувати, копати, відкривати пласт за пластом — ось чому треба віддатися, у що заглибитися». Однак у цитованому вище інтерв’ю Капусцінський стверджував: «Я вважаю, що мають існувати одночасно два різновиди репортажу. Перший спирається на актуальну, поточну інформацію: сьогодні відбулося те й те. Такий репортаж, що описує поверхню історії, яка розгортається в нас на очах, залишиться головною поживою для ЗМІ. Адже для пересічного споживача довколишня дійсність і сучасна історія виявляються в окремих подіях. Він помічає їх, але не вміє пов’язати між собою. Другий різновид репортажу мусить уміти осмислювати потік нинішніх подій, намагатися надати певної логічності тому, що здається нелогічним, і встановити певні правила в тому, що здається цілковитою анархією та хаосом».
Велике повернення
Як так вийшло, що, здавалося, приречений на малотиражні місячники й книжки, на жменьку поціновувачів польський репортаж повернув собі читацьку прихильність? Що репортажі піднеслися на перші місця у списках бестселерів, а провідні репортери стали зірками? Що, зрештою, польський репортаж почав підкорювати світ, стаючи одним із фірмових знаків польської літератури та польської культури загалом?
Причин є кілька. По-перше, традиція. Книжки майстрів пережили кризу, маючи незмінний успіх у читацтва. Вони проклали шлях книжкам авторів-наступників, які мали на кого озиратися.
По-друге, спеціалізація. Нині неможливо компетентно писати про цілий світ, тому репортери зосереджуються на конкретних проблемах чи регіонах, нерідко стаючи визнаними експертами: Войцех Яґельский — щодо Африки, Павел Смоленський — щодо Ізраїлю та Палестини, Маріуш Щиґел — щодо Чехії. Поруч з іншими чеснотами, сила їхніх книжок полягає у виняткових, роками накопичуваних знаннях.
По-третє, розлучення репортажу з мас-медіа. Репортаж і далі друкують у газетах, але він щораз менше є жанром журналістики й щораз більше — самостійним жанром на межі журналістики та художньої літератури. Дедалі частіше репортери не є штатними журналістами, тож мають змогу зосередитися на власних проектах і книжках, не відчуваючи тягаря редакційних завдань і дедлайнів. Цьому сприяє дедалі розвиненіша система грантів і стипендій.
По-четверте, утома від художньої вигадки. Під час Другої світової війни мільйони людей зазнали таких переживань, що на їх тлі бліднуть будь-які фантазії та вимисли. Тому після війни стрімко розвинулася — по всій планеті — література факту: спогади, біографії, історичні книжки. Нині ми неабияк виснажені всілякою несправжністю: реклами, мильних опер, фейкових новин. Недарма редакція оксфордських словників обрала словом 2016 року «постправду». Люди, принаймні чимало з них, хочуть дізнатись, ЯК БУЛО НАСПРАВДІ. І завжди люблять читати про інших людей.
По-п’яте, добра література. Рівень польського літературного репортажу втримують його традиційні стовпи: факти й уміння красиво розповідати. Звісно, час од часу лунають закиди, що в тій чи тій книжці не все сходиться (уже кілька місяців у Польщі точиться жвава дискусія про те, що дозволено репортерові, а що ні), але в масштабі всіх продукованих текстів це радше винятки. У часи, коли в кілька кліків ми можемо перевірити майже все, хіба що самогубець намагатиметься щось довигадати в репортажі.
Перші спеціалізовані на репортажах видавництва на чолі з Czarne з’явилися ще в 1990-х роках, але розвинулися вже в новому столітті. У наступному десятиріччі репортаж було визнано повноцінною літературою, на рівні зі збіркою поезії чи романом. Нобелівську премію з літератури 2015 року отримала білоруська репортерка Світлана Алексієвич, яку вважають ученицею Капусцінського (критики підтвердили, що це премія для жанру). Два роки по тому польську літературну премію «Ніке» здобула репортажна книжка «Щоб жодного сліду. Справа Ґжеґожа Пшемика» Цезаря Лазаревича (1966). Від 2010 року літературні репортажі відзначають Премією імені Ришарда Капусцінського.
Чому не словаки?!
Видавництво Absynt з’явилося 2015 року. Його заснували поляк Філіп Островський і словак Юрай Курделя. Ідея проста: видавати польський репортаж у Словаччині. Філіп і Юрай постановили, що цей феномен не має бути суто польським: якщо ці книжки масово читають поляки, то чому не словаки? У видавництво вони вклали власні кошти.
Успіх перевищив очікування. Дотепер вони видали близько п’ятидесяти назв (уже не тільки польських авторів), вийшли на чеський ринок. На зустрічах з авторами аншлаги. А ще два роки тому словацькі читачі не мали найменшого уявлення не лише про польських авторів (за винятком Ришарда Капусцінського), а й про жанр репортажу загалом.
Діяльність і успіхи видавництва Absynt вписуються в ширшу тенденцію. У добу глобалізації феномен польської школи репортажу просто мусив подолати кордони й «заразити» інші країни. Навіть поза Європою. Мою книжку «Тост за предків» про Грузію, Вірменію і Азербайджан, що невдовзі вийде українською у львівському видавництві «Човен», свого часу видали в Тайвані традиційними китайськими ієрогліфами. Тамтешній видавець, Чіх-фенґ Ляо з AsianCulturePublishing, пояснював зацікавлення книжкою тим, що Тайвань, як і Кавказ, розташований на межі Сходу й Заходу.
Войцех Ґурецький
Войцех Ґурецький (1970) — польський репортер, учень Ганни Кралль, аналітик, історик. Знавець Кавказу та Середньої Азії. Автор книжок «Планета Кавказ», «Тост за предків», «Абхазія» та інших. Його репортажі перекладено китайською, чеською, грузинською, словацькою, італійською та українською мовами. Працівник варшавського Центру східних студій. Член місії ЄС, що досліджує причини російсько-грузинської війни 2008 року.
Конкурс для мандрівників, фотографів, блогерів, журналістів. Саме твоє фото може стати обкладинкою українського видання книжки Пьотра Ібрагіма Кальваса «Єгипет: харам, халяль».
Уперше українське читацтво матиме змогу зазирнути за завісу туристичної листівки й побачити реальне життя Єгипту. Репортаж Кальваса колоритний і гострий, заводить в орієнтальні закутки, часом шокує. За роки життя в Александрії польському письменнику вдалося відкрити Єгипет ізсередини та пояснити його центральноєвропейському читацтву.
Ми шукаємо непопсові світлини з життя Єгипту, його культури, вулиць, повсякденної атрибутики. Технічні вимоги до фото: формат довільний, роздільність оригіналу не менше 300 dpi. Прев’ю просимо надсилати на [email protected] із приміткою «Єгипет, фотоконкурс».
Автор найкращої світлини отримає гонорар і книжковий подарунок від видавництва «Човен».
Що ми знаємо про ромський світ? Чи не найдоступніший спосіб відчути ромські звичаї, світогляд, культуру — подивитися кіно. Пропонуємо добірку з шести художніх фільмів, які допоможуть зазирнути у світ цього народу й глибше його зрозуміти.
1. Snatch (2000) Великий куш. Пригодницька комедія від режисера Ґая Річі. Головний герой на ім’я Френкі має переправити крадений діамант з Англії до США. Натомість він потрапляє в епіцентр неабияких неприємностей. Зазирає в бійцівський клуб, де на нього починають полювання: російський мафіозі, двоє друзів, грабіжники, боксер і чимало інших колоритних персонажів стараються «зірвати куш». Кінострічка розказує про життя «ірландських мандрівників» — кочову етнічну групу, що живе на території Ірландії, Великобританії та США. Самі вони називають себе «пейві» (Pavee), а також відомі як ірландські роми.
2. Angelo My Love (1983) Анжело, моя любов. Герой цього фільму — одинадцятирічний ром, який добре знається на вуличних порядках. Сценарій було написано спеціально для виконавця головної ролі Анжело Еванса, якого режисер Роберт Дюваль випадково зустрів на одній із вулиць Нью-Йорка. Кінострічка знайомить із ромською сім’єю та її ладом, із судовою системою ромів і їхніми життєвими законами. Чудова нагода зазирнути в життя нью-йоркських ромів, які, хоч і асимілювалися, зберегли у своєму побуті чимало традиційних елементів.
3.Time of The Gypsies (1988) Час циган. Епічна сага під оригінальною назвою «Дім для повішення» («Dom za vešanje») — найвідоміший фільм Еміра Кустуріци. Це фантасмагорична історія, де переплітаються багато сюжетів і героїв; про юного рома, який здатен поглядом рухати предмети; про магію, любов і помсту. Велику частину фільму знято мовою західноєвропейських ромів — романі. Центральна музична тема «Ederlezi» запозичена з однойменної пісні, популярної серед ромів Югославії. «Ederlezi» означає «День Юрія»: цього дня прийнято різати баранів, а герой пісні, бідний хлопчик, спостерігає за святом іздалеку. Стрічка отримала приз Каннського кінофестивалю за найкращу режисерську роботу.
4, 5. Latcho Drom (1993), Korkoro (2009) Добрий шлях, Сам по собі. Режисера Тоні Гатліфа, який живе у Франції, називають батьком ромського кіно. У багатьох фільмах він використовує ромську мову. Радимо дві його роботи: «Добрий шлях» (приз каннської програми «Особливий погляд») — почасти художній, почасти документальний фільм про розосередження ромів по світу, наповнений автентичною ромською музикою. «Сам по собі» (гран-прі Монреальського кінофестивалю) — фільм за мотивами реальних подій, присвячений історії румунських ромів, які переховувалися від німецьких окупантів у Франції 1943 року.
6. Papusha (2013) Папуша. Режисери Йоанна Кос-Краузе та Кшиштоф Краузе зняли драматичний фільм за мотивами біографії ромської поетки Папуші, яка жила в Польщі. Вона народилася в кочовому таборі, у 15 років була видана заміж за вдвічі старшого чоловіка, пережила Другу світову війну та геноцид ромів — і зрештою, несправедливо звинувачена, дорого розплатилася за свою творчість. Героїня гостро переживає трагедію свого народу, а водночас, за словами очевидців, у житті Папуша була легкою та світлою людиною — попри все пережите.
Інтерв’ю з лекторкою Школи редагування від LITOSVITA, літературною редакторкою видавництва «Човен», Анною Процук.
Про професію літературного редактора
Літературний редактор мав би виконувати суто літредакторські завдання: працювати зі стилістикою тексту, логічними зв’язками, граматикою. Але в Україні така ситуація, що літературний редактор виконує ще купу додаткових функцій: редагування перекладу, контроль за коректурою, перегляд фінального макета, перевірка фактажу, яка на Заході вважається окремим фахом. Тобто в нас літературний редактор змушений виконувати всю роботу, що стосується тексту.
Про шлях до редакторського фаху
Я — певно, як дуже багато хто, кому в шкільні роки подобалися гуманітарні предмети, література й мова, — думала про те, щоб піти в журналістику, але я знала, що на журналістику неможливо чесно вступити, тому пішла на видавничу справу та редагування в Київський політехнічний інститут. І з першого разу мені навіть не вдалося вступити. А через рік я вступила вже на заочну форму й на контракт, бо на той час уже працювала в інформагенції «Інтерфакс».Там я мала діло з простими шаблонними текстами новин, відточила якісь початкові навички. Потім почала працювати як літредакторка на фрілансі з окремими замовниками. Згодом перейшла до роботи зі складнішими текстами, в яких треба вже, так би мовити, творити сенси, упроваджувати нові терміни. Я десять років працювала на фрілансі, а тепер працюю в штаті новоствореного львівського видавництва «Човен», яке спеціалізується на виданні репортажної та документальної літератури.
Про важливість академічної освіти й самоосвіту
Моя освіта загалом базувалася на самоосвіті. На мою думку, редакторська спеціальність не є академічною, це прикладний фах, і коли під нього штучно підводять теорію, я цього не дуже розумію. Мені особисто інколи бракує філологічного підґрунтя. В ідеалі було б добре, якби редагування було магістерською спеціалізацією на філологічних факультетах. Бо практичні речі з редагування можна опанувати за рік-другий, а філологічна база мусить бути глибшою.
Про неформальну освіту й курси LITOSVITA
З нуля стати літературним редактором після таких курсів навряд чи хтось зуміє, але вони можуть допомогти зорієнтуватися, на що надалі треба звернути увагу, якщо вирішите присвятити себе редагуванню.
Поради редакторам-початківцям
Це завжди найважче запитання, адже порадити щось із підручників дуже складно. Є, звісно, окремі мовностилістичні порадники, але інформацію з них треба фільтрувати. Було б добре молодому редактору починати працювати з простими текстами в професійному колективі, у редакції, де йому могли б допомогти, підказати щось, порадити, вказати на помилки, запропонувати кращі варіанти.
Про те, як автору підготувати свій текст до зустрічі з редактором
По-перше, якщо людина передає далі текст, вона мусить його ще раз перечитати після написання на предмет одруківок, неточностей. Приємно, коли технічне оформлення відповідає всім вимогам і стандартам. Але найголовніше — це, мабуть, готовність до діалогу та компромісів. Мені переважно щастить з авторами, ми майже завжди знаходимо спільну мову.
Про плюси та мінуси професії редактора
Я люблю свій фах. Дуже класне відчуття, коли перечитуєш текст, над яким довго працювала, і лишаєшся задоволеною; коли хтось висловлює вдячність, коли вдалася співпраця з автором чи перекладачем. Тішишся, що змогла щось удосконалити. Загалом я дуже люблю працювати з текстами, занурюватися в смисли, люблю процес пошуку, аналізу, вибору між різними мовними варіантами, мені подобається знаходити вдалі рішення або помилки, які були дуже далеко заховані, але мені вдалося їх виловити. З мінусів — це переважно ринкові питання, невдячність роботи редактора, низька оплата, нерозуміння змісту й обсягів роботи навіть усередині галузі. Постійно доводиться пояснювати, чим редактор відрізняється від коректора, чому саме стільки часу потрібно на роботу, а не втричі менше. Правда, останні пару років помітні позитивні зрушення у видавничій сфері щодо розуміння важливості редакторської праці. Прикро, коли не відчуваєш фідбеку від замовників, коли виходить книжка, яку ти редагувала, і в описі зазначені дизайнер обкладинки, перекладач, а про редактора не згадано, хоча ти вклала в цей текст дуже багато часу й зусиль.
Про улюблені відредаговані книги
Зараз я пишаюся найсвіжішою книжкою, над якою працювала з перекладачкою Ольгою Любарською. Це роман Сильвії Плат «Під скляним ковпаком», він незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева». Дуже хороший переклад, і працювати було неймовірно приємно, я розуміла, що взагалі-то так і має виглядати робота літредактора, а не як перекладання наново. Наразі мені здається, що ми зробили дуже хороший текст. Мабуть, завжди найсвіжіший текст найближчий, тому здається найважливішим. Ще мені подобалася робота над перекладами з чеської Вацлава Гавела, він мені сам по собі близький за духом.
[дозвіл на публікацію матеріалу надано LITOSVITA, оригінал тут]
Досліджувати світ, занурюватись у захопливий текст, стежити за новинками улюблених авторів… Де ж це робити з книжками видавництва «Човен»? Розповідаємо.
Інтернет-книгарня «Човна».
Хто, як не ми 🙂 Швидко доставимо в будь-який куточок України і за кордон. Акції та новини про актуальну документальну й репортажну літературу теж шукайте на нашому сайті.
Мережа книгарень «Є»: Київ, Львів, Харків, Івано-Франківськ, Вінниця, Дніпро, Тернопіль, Володимир-Волинський, Рівне, Луцьк, Хмельницький, Суми й Запоріжжя.
У книгарнях є простір, де можна ознайомитися з книжкою, прочитати десяток сторінок, перш ніж придбати. А в першій книгарні мережі «Є» (Київ, вул. Лисенка, 3) віднедавна працює хаб-коворкінг, де є змога не лише посидіти з книжкою, а й попрацювати.
Якщо маєте вільну годинку в столиці, завітайте в цей заклад. Кава, лимонад, шматок пирога і час на книжку. А ще грубезні стіни старого будинку, високі драбини біля книжкових стелажів, світлий інтер’єр і столики біля вікон — щоб читати в природному освітленні.
Адреса: вул. Пушкінська, 7
Графік роботи:
будні: 09:00–21:00
субота й неділя: 10:00–21:00
Львів, Центр Шептицького.
Крім крамниці, у центрі діє сучасна бібліотека, що пропонує чимало сучасних видань від професійної літератури мовами оригіналів до творів лауреатів Букерівської чи Пулітцерівської премій. Тут можна й працювати: зали бібліотеки поділено на зони для індивідуальної та колективної роботи. Абонементи доступні для всіх охочих.
Адреса: вул. Козельницька, 2а
Графік роботи:
будні: 09:00–22:00
субота й неділя: 10:00–17:00
Львів, книгарня «Глобус».
Книгарня в історичній частині міста діє від 1953 року.
Ще одна офлайн-точка, де можна придбати наші книжки. У будинку, де тепер розташована книгарня, упродовж 1892–1898 років діяло Наукове товариство імені Тараса Шевченка.
Лесь Белей — поет, мовознавець, перекладач. Нещодавно завершив роботу над книжкою «Єгипет: харам, халяль» польського репортера Пьотра Ібрагіма Кальваса, яка з’явиться в українських книгарнях уже на початку наступного року.
Пьотр Кальвас прийняв іслам і обрав ім’я Ібрагім п’ятнадцять років тому, а сім років тому виїхав із Польщі до Єгипту й оселився в Александрії. Тривалий час він записує історію свого перетворення — інтелектуальної та духовної мандрівки європейця по мусульманському Сходу. Салафіти, джихадисти, копти — як вони мислять, які переконання обстоюють? Чому не слухають музики й убивають чорних собак? Що є «халяль», тобто дозволене, а що «харам», заборонене?
Ну а Лесь Белей, перший і найуважніший читач книжки, розповідає нам, чим вона особлива й чим може зацікавити українське читацтво.
Про що книжка
Книга про сучасний Єгипет. Справжній, а не той, що на курортах. Текст написано професійно, автор уміло розставляє акценти, оголює нерви, знаходить больові точки.
Як я працюю з книжкою
Механіка перекладу в мене однакова з усіма текстами. Я перекладаю весь текст, а потім вичитую його кілька разів. У цьому тексті багато специфічних арабських реалій і термінів. Я консультувався зі своїм другом-арабістом, щоб правильно передати їх українською.
Перекладацькі обмеження
Усе залежить від дедлайну. Перекладаю текст і розраховую час, щоб встигнути уважно його вичитати. З колії можуть вибити форс-мажорні обставини, прописані в контракті))
Особливості перекладу
Як я вже казав, у книзі багато єгипетських реалій, пов’язаних з ісламом, історією, кулінарією, традиціями й обрядами. Є кілька цитат із Корану. Усе це треба передати українською як слід. Багато подібної термінології у нас запозичено через російську мову. Зрозуміло, що усталені терміни не варто змінювати, але хоча би рідковживані реалії важливо передати українською безпосередньо з арабської, без мови-посередниці.
Про автора
Пьотр Ібрагім Кальвас справляє враження добротного репортера. Він довго досліджував теми, перш ніж зробити з них репортажі. У тексті відчувається потужне опрацювання матеріалу і тонка спостережливість. Стиль нарації й темп викладу дуже приємні, а акценти тримають у напрузі, що доволі важливо для нон-фікшну.
Чим книжка привабить українське читацтво
Подобається передовсім тема. Багато українців пройшло через Хургаду і Шарм-аль-Шейх, мають фотки на фоні пірамід, але нічого не знають про життя справжнього сучасного Єгипту і сучасних єгиптян. Тому, як на мене, книга має зацікавити багатьох.
Усунення від влади Мухаммеда Мурсі — революція чи державний переворот? Чим живе країна, у якій тридцять відсотків населення — неписемні, а дев’яносто відсотків жінок зазнають жорстокої процедури «обрізання»? Куди рухається Єгипет, який хоче побудувати державу західного зразка, що житиме за демократичними, але водночас і за ісламськими законами? Відповідь на ці й інші запитання намагається знайти польський репортер Пьотр Ібрагім Кальвас у своєму репортажі «Єгипет: харам, халяль». Видавництво «Човен» готує до друку український переклад його книжки, що побачить світ вже у січні 2018 року.
Пьотр Кальвас п’ятнадцять років тому прийняв іслам і обрав ім’я Ібрагім. Сім років тому виїхав з Польщі до Єгипту і оселився в Александрії. Вже давно записує історію свого перетворення — інтелектуальної та духовної виправи європейця мусульманським Сходом. Салафіти, копти, джихадисти — як вони мислять та які переконання обстоюють? Чому не слухають музики і убивають чорних собак? У своєму репортажі автор пояснює що за єгипетською традицією «халяль» — дозволено, а «харам» — заборонено.
«Кальвас вдихає дим із кальяну, змішаний із морською сіллю, і неспішно веде нас закутками Єгипту, — пише про книжку письменник Вітольд Шабловський. — Він присоромлює салафіта-радикала, спостерігає за жертвами автомобільних аварій, говорить із жінками про обрізання, а з атеїстами — про їхнє життя в країні, де заборонено безбожництво. Свої роздуми він розпочинає від сміття й доводить до причин єгипетського опору Заходу. Цю книжку мають прочитати всі, хто хоче побачити над Нілом щось більше за кораловий риф і верблюда на тлі пірамід».
Користаючи зі свого невизначеного статусу людини, що стоїть поміж культурами та релігіями, Пьотр Ібрагім Кальвас зазирає у найзакритіші єгипетські спільноти. Він знає, чому на тутешніх вулицях хтось може завиграшки плеснути кислотою дівчині в обличчя, а однією з найпопулярніших у Єгипті західних книжок є «Mein Kampf» Гітлера. «Єгипет: харам, халяль» зацікавить охочих дізнатися більше про життя сучасного Єгипту і єгиптян — тих, хто мріють про свободу, і тих, хто від неї тікають.
Видання з’явиться у книгарнях вже в січні 2018 року. Автор українського перекладу — Лесь Белей.
