«Роздуми про ХХ століття» Тоні Джадта: огляд

Ніл Ашерсон, The Guardian

Остання книжка Тоні Джадта — неперевершений вердикт інтелектуалам і політикам минулого століття.

У цій надзвичайній книжці двоє дослідників вирушили в подорож, з якої повернеться тільки один. Їхня незвідана земля — континент, який ми називаємо двадцятим століттям, часто такий страхітливий. Їхній шлях пролягає через їхні думки та спогади. Обидва мандрівники — професійні історики, яких досі мучать власні нерозв’язані питання. Вони мусять поговорити один з одним, і часу обмаль.

Тоні Джадт, автор книжки «По війні» (Postwar), дізнався, що в нього бічний аміотрофічний склероз — невиліковне дегенеративне захворювання. Його друг Тімоті Снайдер, молодший американський історик, запропонував допомогти у створенні останньої праці. Вона набула форми серії розмов, записаних на аудіо, а потім надрукованих і затверджених Джадтом упродовж майже двох років. Джадт помер у серпні 2010 року, кілька тижнів по тому, як надиктував довге «післяслово» — таке ж ясне, як усі його твори. Йому було 62 роки.

Обидва говорять без ремарок, відсилань і недомовок. Вони дедалі захоплюються, одне тягне за собою інше, і Снайдер — як редактор — не нав’язує тематичного порядку, що було би помилкою. А притому він переконав Джадта говорити про себе, своє особисте життя і свої переконання. Сам Джадт каже: «Ти не можеш цілком осягнути образ ХХ століття, якщо ніколи не поділяв його ілюзій».

Народившись 1948 року в Лондоні в іммігрантській єврейській родині, Джадт отримав зобов’язання, але несподівано мало ілюзій. Він був «марксистським» істориком, але не комуністом. Чималу частину ранньої кар’єри він присвятив історії французької лівиці, але не міг пристати на зверхнє переконання, буцім Російська революція була всього лише продовженням 1789 року. Його ненадовго «змело» подіями 1968-го, але «рештки мого соціалістично-марксистського формування подарували мені інстинктивну недовіру до популярного уявлення про те, що студенти тепер можуть бути революційним — а навіть чільним революційним — класом».

Тільки сіонізм захопив його, а потім увів в оману, коли йому було п’ятнадцять. Він віддано працював у лівацькому кібуці й служив в ізраїльських збройних силах, аж доки збагнув, що ніколи не зустрічав араба і що більшість ізраїльтян «там» були насправді соціалістично й етнічно толерантними. Відтоді його критика держави Ізраїль стала різкою; його стаття 1993 року в «Нью-йоркському книжковому огляді», що закликає до рішення «єдиної держави», здійняла, як він пише, «шквал обурення й непорозуміння». У цих діалогах він часто й роздратовано звертається до американських євреїв, які «пов’язали свою долю з “Лікудом”». Для нього «страх, що Ізраїль може бути “стертий з лиця землі”… не є справжнім страхом. Це політично розрахована риторична стратегія».

Хоча вони й погоджуються, що інтелектуали припустилися страхітливих помилок від підйому сталінізму до війни в Іраку, ані Джадт, ані Снайдер не дають чіткого визначення «інтелектуала». З одного боку, за словами Джадта, інтелектуал має показати, що «спосіб, у який він чи вона робить внесок у локальне обговорення, загалом представляє інтереси людей і з-поза цього обговорення. В іншому разі кожен політолог-любитель і газетний оглядач міг би впевнено вимагати статусу інтелектуала». Це дещо суперечить його ж думці, що американські інтелектуали провалилися на війні в Іраку, і лише деякі журналісти показали себе чесними й послідовними. Ще деінде він заявляє, що «завдання інтелектуала — розповідати правду… а потім пояснити, чому це правда». І він напевно не хоче, щоб інтелектуали продукували гранд-наративи чи «великі моральні істини».

Інтелектуальним гріхом століття для нього було «винесення рішень про долю інших в ім’я їхнього майбутнього як його бачиш ти».

Для Джадта «найбільшою історією XX століття» було те, «як стільки розумних людей могли самі розповісти такі історії з усіма жахливими наслідками, що за цим слідували». Тут втручається Снайдер. У їхніх розмовах неодноразово й шанобливо згадувано про Еріка Гобсбаума, проте Снайдер запитує: «Як може бути, що хтось, хто припустився такої помилки [членство в комуністичній партії], зрештою став одним із найважливіших тлумачів століття?» Джадт відповідає вже згадуваною фразою про потребу поділяти ілюзії осмислюваного періоду, «особливо комуністичну ілюзію»; Снайдер припускає, що такий досвід наділяє історика «прихильним розумінням».

Роль Снайдера тут — не просто спонукальна, хоча головний голос належить Джадту. Молодший на двадцять один рік, Снайдер делікатно викриває розбіжності в Джадтовому самопредставленні. Чому він так довго уникав «очевидної центральності Голокосту» у своїх темах, як інші єврейські дослідники його покоління? Або як він, новий американський громадянин, може казати, мовляв, «я засадничо не ідентифікую себе з Америкою, зі Сполученими Штатами», а вже за кілька хвилин говорити про «нашу американську нездатність впоратися з проблемою» Ізраїлю. І, схоже, Снайдер спантеличений Джадтовою затятою звичкою говорити про «Англію», а не «Британію», у контексті культури й ідентичності.

З іншого боку, Снайдер знає про культурну історію Східної Європи те, чого Джадт не знає. Саме Снайдер, запитуючи, чи можуть інтелектуали справді працювати з непевними глобальними категоріями, провокує Джадта проголосити, що «немає такого явища, як “глобальна аудиторія”… незважаючи на те, що, коли міркувати від супротивного, немає й такого явища, як “глобальний інтелектуал”: Славой Жижек насправді не існує». Джадт наполягає, що це компромісна позиція, де все ще йдеться про окремі народи, тобто: «Будь-хто, серйозно перейнятий зміною світу, імовірно — хоч як парадоксально — працюватиме насамперед у цьому середньому регістрі».

Двоє надзвичайно красномовних істориків, які, вочевидь, черпають із кожної будь-коли прочитаної книжки, мають що сказати — несподіване й своєрідне — стосовно майже чого завгодно. Джадт нещадно критикує англійську середню освіту: «Британія відступила назад, від недавно встановленої соціально-інтелектуальної меритократії до регресивної та соціально вибіркової системи середньої освіти, в якій багаті знову могли купити освіту, практично недоступну для бідних». Його сердять постмодерні «студії культури» («така собі напівпритомна академічна свистопляска») і псевдомарксистська соціальна історія, яка «просто замінила “робітників” на “жінок”, або студентів, або селян, або, врешті-решт, геїв».

Вони обговорюють, як Перша світова війна привела інтелектуалів не лише до пацифізму, але також — особливо в Італії та Німеччині — до оспівування насильства й кровопролиття, коли фашистські письменники могли захоплюватися Леніним за його незатьмарену безжальність.

Вони порівнюють французьку інтелектуальну реакцію на справу Дрейфуса з американською нездатністю виступити проти війни в Іраку 2003 року, порушують питання, чому марксизм так міцно прижився в католицьких країнах, і нагадують, що «соціалістична» Британія після 1945 року, нібито така зарегульована, фактично взагалі не мала національної стратегії — на відміну від континентальних держав.

Повільно, але впевнено діалоги зводяться до Джадтових ревних застережень стосовно світу, в якому ми живемо. У «По війні» та в палкій, гострій полеміці своєї передостанньої книжки Ill Fares the Land Джадт відстоював європейський «соціал-демократичний» консенсус повоєнних років і розгромив інтелектуальні засновки подальшої доби Рейгана — Тетчер. Нині, каже він, усю післявоєнну визначеність щодо працевлаштування, охорони здоров’я, культури чи забезпеченої старості заступила нова обстановка страху. «Як на мене, це відродження страху й спричинені ним політичні наслідки — найсильніший аргумент на користь соціал-демократії, який лишень можна навести».

Джадт уважає, що головний конфлікт ХХ століття стосувався не лише протистояння свободи й тоталітаризму, але також ролі держави.

Після 1945 року ліберальні реформатори «витворили сильні держави з високими податками й активним державним втручанням, які можуть утримати складні масові суспільства, не вдаючись до насильства чи репресій». Вони замінили «руйнування суспільства політикою страху» на «політику соціальної згуртованості, побудовану довкола колективних прагнень».

Звісно, він має рацію: ми маємо пам’ятати це століття не лише за війною та Голокостом, а й за найпрекраснішими в історії гуманістичними звершеннями. Джадт і Снайдер запитують один в одного, чи потрібні трагедії, навіть війни, аби відродити той дух. Ні, це інтелектуали мають «переосмислити аргументацію про природу суспільних благ». Останні слова Тоні Джадта сповнені його фірмової відважності: «Це буде довгий шлях. Але було б безвідповідальним удавати, ніби існує якась серйозна альтернатива».

Джерело: «The Guardian» 

Переклад Марини Карловської

Літературне редагування Анни Процук

[Книжку «Роздуми про ХХ століття» буде видано за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні. Автор українського перекладу — Павло Грицак.]

«Наші Інші»: у «Човні» вийде книжка про національні меншини України

Видавництво «Човен» презентує книжку «Наші Інші. Історії українського різноманіття». Це збірка репортажів про національні меншини і реалії життя етнічних спільнот в Україні. Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.

Вірмени, німці, турки-месхетинці, євреї, румуни, шведи — Україна є домом для десятків різних народів, і кожен додає їй барв і повноти.

Репортерка Олеся Яремчук об’їздила багато поселень, від гамірних міст на Донбасі й Буковині до тихих сіл Бессарабії та Закарпаття, щоб задокументувати, як наші національні меншини живуть нині та яку пам’ять бережуть про своє минуле.

У книжці «Наші Інші. Історії українського різноманіття» зібрано чотирнадцять щемких і пізнавальних історій, історій людей і народів, які творять українську спільноту.

 

«Такою є наша Україна, ця «серединна земля», де століттями прокочувалися хвилі добровільних або вимушених міграцій, залишаючи по собі острівці різних культурних спільнот, а згодом, уже в ХХ столітті, прокотилося дещо інше — коток планової мовної, культурної, релігійної (а радше антирелігійної), побутової, світоглядної — якої ще? — уніфікації. — Пише у передмові до книжки поет і літературознавець Остап Сливинський.  — Саме так ця наша Україна зараз виглядає, така її модель: сіре громаддя типової радянської забудови, серед якої тільки найпильніше око помітить щось інше, що вціліло в новому, «впорядкованому» краєвиді завдяки чи то чийомусь недогляду, чи то чиїйсь затятій упертості.»

Книжка «Наші Інші» — це спроба розповісти українському читацтву про спільноти, які перебувають на межі різних ідентичностей, мов і культур.

Ідея проекту про національні меншини виникла наприкінці 2015 року, а перші тексти — у вересні 2016-го. Упродовж трьох років в онлайн-часописі «The Ukrainians» було опубліковано дев’ять матеріалів циклу, які доступні на сайті в мультимедійному форматі.

П’ять нових ексклюзивних матеріалів для книжки «Наші Інші» було написано 2018 року завдяки підтримці Українського культурного фонду. В останніх репортерських виїздах брав участь відеограф Сергій Полежака, співзасновник компанії «New Cave Media», який створив короткі  відеоісторії до книжки, які незабаром можна буде переглянути у вільному доступі в інтернеті.

У 2018 році медіапроект «Наші Інші» номіновано на ADAMI Media Prize, нагороду для журналістів і журналісток із країн Східного партнерства ЄС.

З нагоди виходу книжки презентації відбудуться у п’яти містах.

30 листопада, 18.30. Львів, Книгарня «Є», пр. Свободи, 7. Модератор — Остап Сливинський.

3 грудня, 18.30. Київ, Книгарня «Є», вул. Миколи Лисенка, 3. Модераторка — Ганна Улюра.

4 грудня, 18.00. Ужгород, Закарпатська Обласна Наукова бібліотека, пр. Свободи, 16. Модератор — Андрій Любка.

6 грудня, 18.00. Слов’янськ, Книгарня «Є», вул. Василівська, 27. Модераторка — Катерина Гончар.

15 грудня, 18.00. Одеса, Громадський простір «4City», вул. Канатна, 27/1. Модераторка — Оксана Довгополова.

Вхід вільний.

«Роздуми про ХХ століття»: дискусія Марсі Шор та Ярослава Грицака

Під час Форуму видавців у Львові відбулась дискусія за участі українського історика Ярослава Грицака та американської історикині Марсі Шор «Читаючи Джадта: як зберегти ясність погляду у час кризи?». Модерував зустріч журналіст та викладач Школи журналістики УКУ Юрій Опока. Привід для дискусії ― українське видання книжки «Роздуми про ХХ століття» Тоні Джадта та Тімоті Снайдера, яку видавництво «Човен» готує до друку. В ході дискусії прозвучало чимало цінних думок, тож радо ділимось ними.

Юрій Опока: Я сподіваюся, що вже зовсім скоро ви зможете ознайомитись із перекладом книги Тоні Джадта й Тімоті Снайдера «Роздуми про ХХ століття». Це не означає, що ми мусимо говорити про ХХ століття, але без його розуміння не зможемо зрозуміти, як прийшли до тієї точки, де є зараз.

31 травня 2003 року в одній з найвпливовіших німецькомовних газет Європи «Frankfurter Allgemeine Zeitung» виходить стаття, підписана прізвищами двох, мабуть, найвпливовіших інтелектуалів Європи ― Жака Дерріди та Юрґена Габермаса. Ця стаття була реакцією на війну в Іраку й філософи закликали Європу врешті-решт перестати задивлятись на Америку, а почати обговорювати та осмислювати спільну європейську ідентичність, будувати власну долю у власному домі. Фактично, закликали європейців стати відповідальними за свої дії.

Ця стаття цікава тим, що на неї відгукнулись в Італії (за кілька тижнів статтю написав Умберто Еко, в якій солідаризувався з Габермасом і Деррідою), а також в Іспанії, Швейцарії та низці інших країн. Це я зараз переповідаю пасаж із книжки Тоні Джадта, яка називається «Після війни». Він зауважив досить цікаву річ: якби такий умовний інтелектуальний флешмоб відбувся 100 чи навіть 50 років тому, ці думки й заклики обов’язково спровокували б грандіозні дискусії, вони обов’язково увійшли б у політичну повістку та мали б якийсь практичний вияв. Натомість у 2003 році, за словами Джадта, цей «флешмоб» був фактично непоміченим. Він став просто обговоренням у вузькому колі інтелектуалів.

Із того часу минуло 15 років, і мені здається, що вплив, здатність публічних інтелектуалів задавати повістку й творити сьогодення стали ще меншими, і зменшуються щороку. Звідси моє перше питання до спікерів: чи справді інтелектуали втрачають вплив, а якщо так, то чи потрібно нам взагалі читати Тоні Джадта, Тімоті Снайдера, вас? І якщо цей вплив втрачається, якщо втрачається суть, то що нам всім робити? Як ми можемо реагувати на втрату впливу?

Ярослав Грицак: Сергій Рахманін із «Дзеркала тижня» мав подібне питання до Любомира Гузара: для чого йому писати, якщо все менше людей читає і з’являється враження, що він пише тепер не для когось, а для самого себе. Гузар відповів тоді дуже добре: «Якщо є хоча б одна людина, яка тебе читає і кому це допомагає, то треба писати далі». Я вважаю, що інтелектуал не повинен розраховувати на більшість чи на впливи. Це щось інше, це інша сфера. За що мені й подобається фраза Габермаса: «Ми не маємо істотного впливу. Інтелектуал має бути першим, хто бачить загрозу, і першим, хто починає про цю загрозу говорити. Тому що двісті політиків цієї загрози або не бачать, або не хочуть бачити. А двоє ― це, умовно кажучи, пожежники, які попереджують про це».

Дійсно, є така тенденція, все більше й більше властива сучасності, й зокрема Україні. Чим більше публічний, тим менше інтелектуал. Це дуже важливо, тому що інтелектуалом є той, хто написав пару добрих книжок, причому тих книжок, які дійсно добрі, про які ми знаємо, що вони добрі. Тоді він має право голосу. В нас, на жаль, публічним інтелектуалом є кожен, хто публічний. І це дуже знецінює голос. Відбувається ерозія, інфляція голосу інтелектуала.

Узагальнюючи, закінчу тим, із чого почав: не бійтеся, немає таких страхів, ми маємо перемогти. Ми мусимо робити цю роботу незалежно від того, яка надворі погода, хто сьогодні президент чи де зараз йде війна.

Марсі Шор: У мене принципово інша позиція, тому що я приїхала з країни, де історично публічний інтелектуал ніколи не мав значення. Ви ж ― із тієї частини світу, де публічні інтелектуали впливові здавна. Є одна річ, яка ще 25 років тому захоплювала й зачаровувала мене у Східній Європі. Вона була місцем, де, здавалось, інтелектуали мали значення. Моя перша книжка стосується польських поетів. У цій країні у 1920-х роках за столиками кафе сиділи люди сімнадцяти, дев’ятнадцяти років і розмовляли один з одним про літературу та Маяковського. Вони справді вірили, що світ стає кращим від того, що вони говорять це один одному. Відчували величезну відповідальність. Ті люди дотримувались думки, що письменство має велике значення, що поезія також є дуже важливою. І це дійсно працювало, знаходило відголос у людей, суспільство серйозно сприймало ті міркування.

В моїй країні так не було. Не існувало якогось суспільного духу, при якому ідеї мали б значення. Тоні Джадт за цих умов перейняв на себе вельми унікальну роль. Він не був американцем, але, намагаючись підтримувати зв’язки з Америкою, став найважливішим суспільним інтелектуалом цієї країни.

Він робив те, що дійсно мало значення: витратив величезну кількість часу та енергії на підтримку молодих інтелектуалів, намагаючись залучити їх до різного роду дискусій, які він щоп’ятниці організовував у нью-йоркському Інституті Ремарка. Це було одне з кількох місць, де журналісти, соціологи та політики могли винести нагальні питання на широке обговорення, у спільний простір. Смерть Джадта теж подібна до створення цього простору. Тоні закінчує виданням, імовірно, найсуперечливішої своєї книжки. Яку, в свою чергу, завершує висновком: можливо, в майбутньому інтелектуали мусять зробити моральний вибір, щоб певною мірою компенсувати свою жахливу поведінку після війни, коли вони нехтували важливими темами.

Опока: Дякую. Питання до пана Ярослава. Як колишній ваш студент, я дізнався про Тоні Джадта саме від вас. І, оскільки видавництво «Човен» готує цю книжку до видання, коротко хочу запитати: чому його потрібно читати саме зараз саме нам?

Грицак: Я Джадта читав уже дуже давно, тому не пам’ятаю. Не мав часу подивитись іще раз. Може, це й перевага, тому що з відстані можеш дивитись більш різко. І загалом є три релевантні меседжі автора, які я можу назвати в контексті вашого питання.

По-перше, як не дивно, найшвидше ми забуваємо двадцяте століття. Так само всі ми, називаючи його жахіттям, маємо враження, що історія більше ніколи не повториться. Таким чином ми втрачаємо відчуття історизму як такого.

По-друге, ми забули це ще й тому, що після падіння комунізму піддались чарам неолібералізму. Як наслідок, отримали після 1989-го кілька десятків втрачених років, протягом яких могли б якісніше осмислити недавнє минуле.

І, по-третє, ми забуваємо говорити й думати про тих, хто програє від трансформацій. Адже дуже багато людей програють від різних стратегій та бізнес планів, і коли ми про цих людей забуваємо, вони нам мстяться. Приходять на виборчі дільниці й голосують, або мстяться в жорстокіший спосіб.

Головна ідея Джадта, яку можна подати як висновок до всього двадцятого століття: ми не повинні забувати, що таке соціальна держава.

Шор: Коли аспіранткою я читала книжку Джадта про французьких інтелектуалів, вона була дуже різкою та дуже гострою. Я була всього лиш аспіранткою, а Джадт ― настільки для мене значимим, що я не могла сповна охопити його наукових розвідок. На одній із зустрічей з ним я спитала, чи можу поставити йому особисте питання. Він відповів: «Так, завжди». І я спитала: «Чи ви колись були марксистом?». У відповідь почула: «Я був сіоністом. Марксизм же в моїй родині, єврейській сім’ї зі Східної Європи, яка переїхала до Британії Британії, було чимось на кшталт повітря. Це просто був простір, у якому ми існували». Пізніше, у травні 1968 року, в один з ключових моментів паризьких студентських протестів він був одним з тих молодих революційних студентів, які стрибали підстрибували на вулицях, вигукуючи гасла. Східною Європою він на той час не цікавився взагалі.

У біографії Тоні пише, що в цей момент він був переконаний, що хоче до Варшави, яка спершу здавалась чи не найсприятливішим місцем для існування східноєвропейських інтелектуалів. Натомість у 1980-х він зустрів Яна та Ірину. Ці двоє та їхні друзі були групою молодих студентів із Грузії, які брали участь у демонстраціях у Варшаві в березні 1968 року. Студентів, які боролися проти цензури. Згодом вони стануть студентами, які опиняться у в’язниці. Тоні дуже захопив той факт, що все це ― його сучасники, і що кінець 1960-х був визначальний як для нього і його тодішнього кола спілкування, так і для людей з іншого боку Європи. Всі ці люди майже одночасно починають розуміти важливі речі. Але поки Джадт підстрибував на знак протесту в Парижі, його друзі-однолітки, також молоді ідеалістичні інтелектуалами, опинились у комуністичній в’язниці.

Зустріч із учасниками польських подій спричинила кризу свідомості, яка дозволила Джадту побачити інший бік тодішніх подій та почати ставити питання самому собі. Його можна назвати «діамантом» саме за самокритику у власній біографії. Спершу він був послідовником Сартра й ігнорував біль інших, пізніше ж Джадт картає себе за те, що не завжди дбав про людей довкола, про тих, хто був частинкою його світу. Ось ці його сумніви й моменти самокритики ― дійсно цікаві та варті уваги. При цьому, навіть попри самокритику, Джадт залишався лібералом усе життя. До останнього моменту він боровся, думав над проблемами лібералізму ― однак не поступився, не перейшов на інший бік, як це зробили багато американців зробили в 1969 році.

Останню публічну лекцію Джадт провів у Інституті Ремарка, вже будучи в інвалідному візку, з дихальними трубками, паралізований. Він знав, що скоро кінець його життя. І півтори години без папірця говорив про життя і смерть соціал-демократії. Це остання спроба мислителя відшукати спосіб, у який соціал-демократія продовжувала б працювати. Навіть уже не вірячи в утопію, Джадт прагнув показати, що кращий від теперішнього шлях усе-таки існує. Тоні Джадт завжди вірив у розмову. Не був одним із тих нудних науковців, на чиїх лекціях засинаєш. Більше того, думка інших мала для нього велике значення, його промови завжди передбачали зворотній зв’язок.

 

За словами Марсі Шор, завдяки Тімоті Снайдеру, «Роздуми про ХХ століття» стала чи не найвдалішою з книжок, над якими Джадт працював. Разом, у формі діалогу ці двоє визначних істориків приходять до ідей, до яких, певно, ніколи не прийшли б поодинці. Спонтанність та свіжість думки Снайдера в парі з послідовністю Джадта, підкріплена їх багаторічними напрацюваннями у сфері історії Східної Європи, дали змогу з’явитись на світ чудовій книжці, яка вже стала бестселером у десятках країн.

Записали розмову Марина Карловська та Юлія Романюк, редагував ― Антон Семиженко.

Всі фото ― Віталія Грабара, афіша ― Оксани Васьків.

Facing Lviv: оголошуємо відбір на майстер-клас австрійського фотографа Курта Кайндля

Австрійське бюро кооперації у Львові, Центр Шептицького та видавництво «Човен» запрошують на майстер-клас знаного австрійського фотографа Курта Кайндля. Під час майстерні документальної фотографії учасники зможуть попрацювати над визначенням мотивів та підходів до створення світлин, а також вдосконалять свої практичні навички. Залежно від результатів, найкращі роботи учасників будуть представлені на виставці у Центрі Шептицького. Дата проведення майстер-класу — 20-22 жовтня.

Курт Кайндль — австрійський фотограф, видавець та куратор. Автор численних  проектів, серед яких одним із найяскравіших є «Невідомі європейці». Разом із репортером та письменником Карлом-Маркусом Ґаусом фотограф мандрував Європою, аби зафіксувати життя малих народів, зокрема, арумунів, арберешів, сефардів, ґотшейських німців, татарів у Литві та інших. Його роботи були представлені на виставках у Дрездені, Зальцбурзі, Вашингтоні, Відні, Будапешті, Бухаресті, Гонконзі тощо.

 

Під час майстер-класу «Facing Lviv», який розпочнеться 20 жовтня у Центрі Шептицького, кожен учасник задокументує певний аспект Львова, який сам собі обере. Аби створити різносторонню картину Львова, ідеї світлин спільно обговорять із майстром.

Знімки, які створять учасники, мали би показати Львів із різних сторін та у різних фотографічних інтерпретаціях.

Під час майстер-класу учасники вивчать кілька важливих аспектів:

  1. Мотив — зміст фотографій:

Кожен учасник має визначитися із темою, яка є значущою для Львова. Бажано, щоб учасники вибрали тему, яка їм близька, чи з якою вони вже працювали. Наприклад:

  • давня архітектура проти нової
  • люди поза межами суспільства
  • традиційні майстерні
  • бути молодим у Львові
  • дозвілля у Львові
  • особисте життя
  • суспільне життя і т.д.
  1. Оформлення — формальний підхід до фотографії:

Кожен учасник може вибрати із цілого спектру фотомистецьких підходів форму, яка найбільше підходить до вибраного мотиву. Це може бути репортаж, документалістика, групи фотографій чи колаж, навіть робота зі своїми попередніми фотографіями. Обговорення та роз’яснення формального підходу  буде важливою частиною майстер-класу, аби кожен учасник міг працювати в обраному стилі.

Як приклади мотивів та форм Курт Кайндль привезе роботи австрійських фотографів.

Графік майстер-класу

1 день/ субота: 10.00 – 17.00

10.00 – 11.00: приклади фотографій із поясненням

11.00 – 12.30: вибір учасниками тем та форм

12.30 – 15.00: обідня перерва та перша фоторобота над темою

15.00 – 17.00: спільне обговорення зроблених фото та ідей для подальшої роботи над вибраною темою.

2 день/ неділя: самостійна робота

учасники далі працюють над проектом

3 день/ понеділок: самостійна робота, зустріч  16.00 – 18.00

16.00 – 18.00: обговорення зроблених фотографій та перший відбір для спільної виставки.

Для того, аби взяти участь у майстер-класі, на електронну скриньку [email protected] необхідно надіслати:

  1. CV англійською або німецькою мовами
  2. Короткий мотиваційний лист до 300 знаків, в якому буде вказано дві ідеї, над якими учасник працюватиме під час майстер-класу.
  3. Приклади робіт. Надсилати до 5 фотографії розміром не більше 1MB.

Зазначимо, що до участі запрошуються фотографи, які вже мають певні навички у фотографії.

Дедлайн прийняття заявок — 6 жовтня до 18:00.

Чекаємо!

P.S. Нагадаємо,  що відкриття виставки «Невідомі європейці» Курта Кайндля відбудеться 19 жовтня о 17.00 у Центрі Шептицького (Львів).

 

«Невідомі європейці»: до Львова їде виставка знаного фотографа Курта Кайндля

Австрійське бюро кооперації у Львові, Австрійський культурний форум, Центр Шептицького та видавництво «Човен» запрошують на виставку знаного австрійського фотографа Курта Кайндля. Відкриття — 19 жовтня о 17.00.

«Невідомі європейці» — проект про зникомі народи Європи. Разом із письменником Карлом-Маркусом Ґаусом фотограф понад двадцять років мандрував Європою, аби задокументувати життя національних меншин, зокрема, арумунів, арберешів, сефардів Сараєва, ґотшейських німців, лужичан та інших.

«Одна з найбільших помилок нашого часу — це твердження, що Європа вже відкрита, — каже Кайндль. — Проте на нашій ментальній карті світу розкидані білі плями — регіони, які залишаються terra incognita».

Арумуни — чи чули ви про них? Сефарди Сараєва — хто знає, що вони все ще оберігають традицію та мову тих іспанських євреїв, вигнаних інквізицією у 1492 році? І про маловідомих ґотшейських німців, які проживають на кордоні Хорватії та Словенії, або албанських арберешів, які жили на півдні Італії протягом п’ятиста років, або лужичан, слов’ян, що з часів Карла Великого осіли в Лужиці, на сході Німеччини?

У рамках проекту «Невідомі європейці» Курт Кайндль та письменник Карл-Маркус Ґаус відвідали п’ять найменших етнічних груп в Європі, які сьогодні борються за свою національну ідентичність.

Кайндль підходить впритул до цих невідомих європейців — із цікавістю та повагою. Чорно-білі світлини, що увійшли до виставки, показують химерні ландшафти, напівзруйновані кладовища, маленькі міста, і перш за все людей, які відкривають світу себе. Цікаво, що до Львова Курт Кайндль привезе також фотографії із поїздки до бесарабських німців, які проживають на території України.

Запрошуємо на відкриття виставки за участі автора фотографій, яке відбудеться 19 жовтня о 17.00 у Центрі Шептицького.

Довідка

Курт Кайндль народився 1954 року в австрійському Ґмундені, здобував освіту у Зальцбургу та паралельно вивчав фотографію. З 1975 року його фотороботи були представлені на численних виставках у Вашингтоні, Відні, Будапешті, Бухаресті, Гонконзі тощо. 1981 року Курт Кайндль став співзасновником галереї «Фотохоф», а згодом видавцем публікацій галереї «Фотохоф» у видавництві «Отто Мюллер». Працює фотографом і вільним медіа-науковцем.

Карл-Маркус Ґаус народився 1954 року в австрійському Зальцбургу, де живе донині й видає часопис «Література і критика». Свої книжки автор присвятив історії та сьогоденню малих європейських народів і національних меншин. Тексти Карла-Маркуса Ґауса відзначено численними преміями, серед яких — Премія імені Шарле Війона, Премія Вілениці, Премія в царині культури імені Ґеорґа Дегіо та Премія імені Йоганна Генріха Мерка.

Одна із книжок Карла-Маркуса Ґауса, зокрема, про поселення ромів у Словаччині, вийшла у видавництві «Човен» минулого року. Також українською перекладені книжки «Зникомі європейці» (Темпора, 2016) та «Європейська абетка» (Книги ХХІ, 2017).

Олеся Яремчук, «Човен»

«Роздуми про ХХ століття»: інтелектуальний бестселер Тоні Джадта й Тімоті Снайдера — вперше українською

Видавництво «Човен» готує до друку книжку Тоні Джадта й Тімоті Снайдера.  «Роздуми про ХХ століття» — інтелектуальний бестселер на світовому ринку і перша книжка знаного історика Тоні Джадта, що буде видана в Україні. У ній ідеться про силу та справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних та фашистських інтелектуалів кінця XIX — початку XXI століття.

«Роздуми про ХХ століття» британського та американського історика Тоні Джадта — історичний, біографічний та етичний трактат, що розповідає про політичні ідеї Європи та Сполучених Штатів Америки.

Як пише у передмові до книжки Тімоті Снайдер, «це також інтелектуальна біографія історика й есеїста Тоні Джадта, що народився в Лондоні у середині двадцятого століття, після катастрофи Другої світової війни та Голокосту». Саме Тімоті Снайдер записав думки Тоні Джадта напередодні його смерті.

Кожного четверга взимку, навесні та влітку 2009 року Тімоті Снайдер сідав у потяг із Нью-Гейвену до Нью-Йорка, аби записати розмови з Тоні Джадтом, якого тоді вже покидали сили. Як зазначив Ярослав Грицак, актуальність книжок Тоні Джадта ще більше зростає у період кризи.

«Він допомагає зберегти ясність погляду, коли у світі хаос, та спонукає мислити позитивно, коли ситуація здається безнадійною, — каже Ярослав Грицак. — Щоразу коли ми обговорюємо Україну та ситуацію у світі, Марсі Шор каже: «Якби ж Тоні був живий!»».

Велику увагу у книжці «Роздуми про ХХ століття» Тоні Джадт та Тімоті Снайдер приділяють ролі публічних інтелектуалів у суспільно-політичних рухах. Тоні Джадт засуджує позицію американських інтелектуалів під час війни в Іраку і вважає, що лише деякі журналісти демонстрували цілісність та послідовність у висвітленні подій. Роль інтелектуала, на думку Джадта, полягає в тому, щоб оприявнити істину. Те, чого він не бажає, то це інтелектуала, який будує «великі наративи» та «великі моральні трюїзми».

У рамках LvivBookForum відбудеться дискусія «Читаючи Джадта: як зберегти ясність погляду у час кризи?». Під час розмови з українським істориком Ярославом Грицаком та американською дослідницею історії Східної Європи Марсі Шор ми обговоримо основні ідеї книжки «Роздуми про ХХ століття» Тоні Джадта. Модератор заходу — Юрій Опока.

Час і локація: 21 вересня, 14.00, конференц-зал готелю «Ріус».

Книжку буде видано за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні. Її  вихід запланований на весну 2019 року. Автор українського перекладу — Павло Грицак.

Довідка

Тоні Джадт — британський та американський історик, публіцист. Автор шістнадцяти книжок, серед яких найвідоміша — «Після війни: історія Європи від 1945 до нашого часу» (2005). Член Американської академії мистецтв і наук та Британської академії. Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах.  У віці 62-х років помер від ускладнень бічного аміотрофічного склерозу, залишивши по собі десятки наукових праць, у яких обстоює нетипові історичні погляди та ідеї.

Тімоті Снайдер — американський історик та письменник. Спеціалізується на історії Східної Європи, зокрема, історії XX століття. Професор Єльського університету, член американського осередку Наукового товариства ім. Шевченка. Працював у Національному центрі наукових досліджень, а також у Віденському інституті наук про людину. Автор численних книжок, серед яких «Про тиранію», «Чорна земля. Голокост як історія і застереження» та «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь». Лауреат літературної премії «Книжка Ляйпцигу», премії Емерсона та ще низки нагород і відзнак.

Олеся Яремчук, «Човен»

Моцарт зі Львова: Оксана Линів готує для «Човна» видання унікальних щоденників сина Вольфганга Амадея

Перший документальний проект про Франца Ксавера Моцарта, сина класика-композитора, що жив у Львові — незабаром у видавництві «Човен». Із подорожніх щоденників та листів Франца Ксавера читачі довідаються про його роки в Галичині, концерти Європою та особисте життя. Укладає ексклюзивну книжку українська диригентка Оксана Линів.

Листи й подорожні щоденники сина Вольфганга Амадея Моцарта, що жив у Львові, ще ніколи не виходили однією збіркою. Частина текстів зберігається в архівах Фонду Mozarteum у Зальцбурзі, частина — в інших бібліотеках Західної Європи.

«Аби дістати рукописи, нещодавно я спеціально відвідала бібліотеку Королівської консерваторії у Брюсселі, в архівах якої знаходиться оригінал подорожнього щоденника Франца Ксавера, а також деякі листи. До нашої збірки увійдуть всі основні записи з щоденника, який Франц Ксавер Моцарт вів власноруч, а також віднайдені та розшифровані його листи й рукописні матеріали», — розповіла Линів, яка теж має прямий стосунок і до української, й до австрійської музики. Зараз вона диригує філармонійним оркестром у австрійському місті Ґрац.

Фрагмент щоденників Франца Ксавера Моцарта. З архіву бібліотеки Королівської консерваторії у Брюсселі

Саме вона разом із командою активних львів’ян заснувала міжнародний  фестиваль класичної музики LvivMozArt, який відкриває для жителів та гостей міста постать Франца Ксавера Моцарта. Цьогоріч фестиваль відбудеться вже вдруге. «Я впевнена, що такі ініціативи як LvivMozArt та все частіше виконання музичних творів Франца Ксавера Моцарта стануть імпульсом до подальших досліджень його життя та творчості, — стверджує Оксана Линів. — А значить і до подальших знахідок його втрачених творів та історичних документів.»

Народжена у Бродах Оксана Линів вивчає тексти про Франца Ксавера вже з 20 років. «Колись я взялася за вивчення німецької мови, аби отримати доступ до першоджерел творчості композиторів, — розповідає укладачка збірки. — Серед них був і Франц Ксавер Моцарт.» Проте дістати оригінальну інформацію про сина Моцарта в Галичині непросто — протягом 174-х років після смерті композитора лише поодинокі дослідники збирали і опрацьовували матеріали цього митця.  «Однак це, напевно, і притягує ще більше, адже кожна знахідка є особливою і стає пазлом, який відкриває для тебе все більш цілісну картину», — каже Линів.


Листи та щоденники Моцарта у перекладі Ольги Сидор з’являться наприкінці грудня 2018 року. Окрім того, за мотивами листів режисер Олександр Фразе-Фразенко планує зняти про Франца Ксавера документальний фільм.

Книжка побачить світ за сприяння Австрійського бюро кооперації у Львові, Відомства федерального канцлера Австрії та фестивалю LvivMozArt.  Нагадаємо, що у липні 2018 року у «Видавництві Старого Лева» також вийде художня книжка «Моцарт із Лемберга» Богдана Коломійчука.

Олеся Яремчук, «Човен»

«Топографія пам’яті»: найновіша книжка Мартіна Поллака ― незабаром у «Човні»

Видавництво «Човен» презентує книжку есеїстики австрійського письменника Мартіна Поллака. У вісімнадцяти текстах автор досліджує тему пам’яті й наслідки колективних травм, яких зазнали східноєвропейські суспільства під час Другої світової війни.

Що таке спогад і як далеко може зайти пам’ять? Чому, коли почалися суди над злочинцями нацистського режиму, всіх охопила тотальна амнезія? «Велику історію легше буде збагнути, якщо ми розглядатимемо її знизу, із перспективи окремих досвідів, подій, а також трагедій, ― пише Мартін Поллак. ― Саме тому спогади мають істотне значення для дослідження минулого. При цьому спогади жертв такі ж важливі, як і спогади катів. Не менш важливими є й спогади глядачів ― і байдуже, спостерігали вони події активно чи пасивно».

Поллак знайшов відвагу дослідити історію свого батька Ґергарда Баста, який був нацистським злочинцем

Поллак чи не першим у Європі почав відкрито говорити про провину нацистів у численних убивствах. Він знайшов відвагу дослідити історію свого батька Ґергарда Баста, який теж був нацистським злочинцем. «Наші батьки є частиною нас самих, багатьма нитками ми нероздільно з ними пов’язані. Усвідомлення цього може бути дивовижним, але також жахливим і загрозливим. Батька не можна підібрати, як одяг, його можна щонайбільше зректися. Але тим самим зректися й себе», ― міркує автор у передмові до «Топографії пам’яті».

Обкладинка першого, австрійського видання книжки

Ключем до цієї книжки є забуте минуле східних теренів Європи. Перша частина ― есе, в яких Поллак реконструює давні зустрічі та ситуації, чиїм свідком він став. Другу присвячено фотографіям, родинним і анонімним. У дрібних деталях, у ледь відчутних жестах, зафіксованих на фото, автор шукає сліди великої історії. Що ховається за знімком елегантних євреїв із Відня, яких змусили чистити вулиці після аншлюсу 1938 року? Або за світлиною святково вбраної дитини, яка скидає руку в «гітлерівському вітанні»?

Що ховається за знімком елегантних євреїв із Відня, яких змусили чистити вулиці після аншлюсу 1938 року? Або за світлиною святково вбраної дитини, яка скидає руку в «гітлерівському вітанні»?

Автор також приділяє увагу історії біженців у Східній Європі та її наслідку ― місцевій етнічній картатості. Польська літературна критикиня Пауліна Амбражак зазначає: «Спостереження Поллака щодо пам’яті, кордонів і етнічного розмаїття нашої частини Європи є надзвичайно важливими в добу імміграції та біженців. Саме універсальність робить цю книжку дуже корисною».

«Топографія пам’яті» Мартіна Поллака у перекладі Христини Назаркевич з’явиться на полицях книгарень уже цієї весни.

Мартін Поллак ― австрійський письменник, журналіст, перекладач. Вивчав філологію та східноєвропейську історію в кількох університетах. Від 1987 року працював у часописі Der Spiegel, із кінця дев’яностих ― вільний літератор. Українському читацтву вже добре знаний за перекладами книжок «Мрець у бункері. Історія мого батька», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» та «До Галичини» (усі побачили світ у видавництві «Книги XXI»).

Книжка вийде завдяки підтримці Австрійського бюро кооперації у Львові.

Олеся Яремчук, «Човен»