Новини
Войцех Ґурецький: “Літературний репортаж. Чим Польща захоплює світ”
22.12.2017

Чверть століття тому в інтерв’ю для місячника Res Publica Nowa Ришард Капусцінський сказав мені: «Я за таке письмо, яке зближує, а не розділяє, яке сприяє порозумінню, а не породжує протистояння. Я цілком свідомо стараюся, щоб мої книжки були різновидом перекладу: однієї культури на іншу культуру, одного погляду на інший погляд, одного способу мислення на інший спосіб мислення. У сучасному світі можна кому завгодно висунути довгий перелік скарг, звинувачень, образ, і часто вони слушні. <…> Коли ми стаємо на шлях взаємних закидів: а вони нам те, а ми їм се, — то заходимо в глухий кут. Це шлях до чергових образ, чергових страждань, чергових людських жертв».

Капусцінський (1932–2007) — найвідоміший польський репортер. Його книжки наразі перекладено тридцятьма вісьмома мовами (наразі, бо з’являються нові й нові переклади). «Імператор», «Шахіншах», «Футбольна війна», «Імперія» чи «Гебан» своїм успіхом завдячують, звісно, художній цінності, однак велике значення мала й упевнено обрана автором роль «перекладача культур».

Ришард Капусцінський

Під словами Капусцінського могли б підписатися більшість польських репортерів. Можна сказати, що зростання популярності польського літературного репортажу на батьківщині й за кордоном зумовлене, зокрема, його здатністю наближати й пояснювати читацтву дедалі складніший і дедалі менш зрозумілий сучасний світ.

Метод краплі води

Поняття «літературний репортаж», усталене в польській мові, у перекладі іншими мовами часто втрачає питоме значення й звучить як оксюморон. Однак воно передає суть цього жанру, два його стовпи: «репортаж» відсилає до журналістики, «літературний» — до літератури. Іншими словами, літературний репортаж — це добре розказана історія, заснована на фактах. Оповідь про те, що відбувалося насправді, про невигадане, за допомоги художніх засобів. До речі, автор щойно наведеного найпростішого, проте дуже влучного визначення — ще один видатний репортер, Кшиштоф Конколевський (1930–2015).

Батьком польського репортажу вважають Мельхіора Ваньковича (1892–1974), який від 1920-х років публікував репортажі з Польщі й з-поза неї, однак найбільшої слави зажив завдяки творам про Другу світову війну, зокрема монументальному тритомному репортажу «Битва під Монте-Кассіно». Варто згадати Ксаверія Прушинського (1907–1950), який у 1930-х здобув популярність із репортажами про Палестину та громадянську війну в Іспанії. Проте справжній розквіт жанру припав на 1960-1970-ті, коли почали виходити репортажні книжки Капусцінського, Конколевського, Ганни Кралль (1935), Малґожати Шейнерт (1936) і багатьох інших чудових авторів і авторок.

Чому в ті часи репортаж став таким популярним? Тому, що дав змогу — власне, завдяки літературній формі — між рядків «протягнути контрабандою» змісти, які в прямому викладі не пропустила б у друк комуністична цензура. Тут прислужився «метод краплі води», який довела до досконалості Ганна Кралль: як у краплі води відбивається цілий океан, так і в розказаних нею історіях відбивалася вся тодішня польська дійсність. Не можна було писати про засилля алкоголізму, тому писали про долю конкретного алкоголіка. Не можна було писати, що комунізм поганий, але можна було знайти десь у глибокій провінції одного дрібного поганого комуніста. Не можна було несхвально писати про Радянський Союз, тому… але про це згодом.

Отже, репортаж був алегоричним, повним недомовок, приоздобленим, часто поетичним.

Ясна річ, цензура все одно пильнувала. 1986 року було ухвалено рішення повністю знищити вже віддрукований десятитисячний наклад книжки Ганни Кралль «Сінна лихоманка», хоча вона складалася з текстів, раніше публікованих у пресі, й була схвалена Головним управлінням контролю над пресою, книговиданням і видовищами (у Польщі діяла дворівнева цензура видань: спершу треба було дістати згоду на друк книжки, а потім — ще на розповсюдження). Вочевидь, хтось перечитав книжку від початку до кінця і дійшов висновку, що таке нагромадження крапель води загрожує владі справжнім потопом.

На схід від Арбату

Дебютна книжка Ганни Кралль називалася «На схід від Арбату». Видана 1972 року, вона містила репортажі з Радянського Союзу. Поляки не любили тієї країни, проте наклад розійшовся блискавично. Бо репортерка описала СРСР так, як описувала Польщу.

У вступі до нещодавнього перевидання «Арбату» 2014 року репортер Маріуш Щиґел (1966) пише: «Загадка для молодих читачів. Ось речення про те, як можна дістатися сибірського села Вєршина: „Автобус їздить щоденно за винятком днів, коли падає дощ, коли заметілі, коли весняне й осіннє багно й коли на дорозі вибоїни — після дощу, заметілей і багна”. Це речення критики наводили як приклад майстерного стилю Кралль і геніально поданої інформації. Що в ньому незвичного? Кралль пише, що автобус до Вєршини їздить щоденно, але водночас завуальовано повідомляє, що автобус до сибірського села насправді не їздить ніколи. Не каже цього прямо, бо Радянський Союз має бути щасливим взірцем, де все приречено на успіх».

Раніше, 1968 року, книжку про Країну Рад під назвою «Киргиз сходить з коня» видав Ришард Капусцінський. Його туди вирядило Польське пресове агентство. Мав підготувати публікації з нагоди п’ятдесятиріччя Жовтневої революції. Проте в «Киргизі» навіть назва «Радянський Союз» з’являється зрідка.

Капусцінський, який завжди цікавився третім світом, поїхав не в Москву, а на Кавказ і в Середню Азію, у найменш розвинені та найменш русифіковані республіки. Замість монолітної супердержави він описав землю грузинів, вірмен, азербайджанців, туркменів, таджиків, киргизів і узбеків. Прадавні культури, які впродовж своєї історії пережили чимало навал і загарбань.

Варто приглянутися ближче до репортажу, присвяченого Азербайджану. У середовищі тамтешньої партійно-урядової еліти, як, зрештою, і еліт інших республік, було престижним мати звання доктора, доцента, професора. От як репортер натякав читацтву: «Виявляється, тут більшість членів уряду мають наукові титули. Президент [голова Президії Верховної Ради] Азербайджану Мамед Іскендеров — доцент геології. А перший секретар ЦК Велі Ахундов — доцент медицини. Прем’єр Енвер Аліханов — доцент геології. Віце-прем’єр Аскер Оруджев — доцент сільськогосподарських наук. Віце-прем’єр Таїра Таїрова — доктор. Віце-прем’єр Сулейман Везіров — доктор. Віце-прем’єр Рза Садихов — доктор. Секретар ЦК Шихалі Курбанов був доцентом філософії, драматургом і поетом, секретар ЦК Ґамбар Кязімов — доктором». Дещо далі Капусцінський пише: «Учений має гарне житло, дуже добре заробляє, їздить волгою». Повідомлення зрозуміле: радянські чиновники тонуть у розкоші. А як живе провінція? «За межами міста [Баку] починається світ патріархальний, застиглий у правіку, пустий, неприступний».

Так не писали ні на Сході, ні на Заході. Такий репортаж великою мірою є польським «винаходом» і напевно — польською спеціалізацією.

Криза переломних часів

Парадоксально, однак занепад комунізму та здобута на межі 1980-1990-х років незалежність позначилися кризою якості. Відтепер можна було писати про все, тож езопів стиль утратив актуальність. Стилістичні прийоми й мовні ігри не відповідали новому часу, який вимагав чисел, конкретики, телеграфних скорочень. Редакції почали рахувати гроші й часто доходили висновку, що тримати репортера на зарплаті невигідно, бо він дорого обходиться (багатоденні відрядження, готелі, переїзди), але мало пише, зазвичай не більше одного тексту на місяць. Репортажі поступилися місцем, і його почали наповнювати нові жанри: звіти, аналітика, cover stories, а також усюдисуща реклама. Одним із небагатьох видань, що регулярно публікувало репортажі, була Gazeta Wyborcza. Спершу її відділ репортажів ненадовго очолила Ганна Кралль. Згодом упродовж багатьох років відділом керувала Малґожата Шейнерт.

Тодішні дилеми влучно передає висловлювання Пьотра Ґабріеля (1961), який залишив перспективну кар’єру репортера на користь редакторства (нині він — заступник головного редактора тижневика Do Rzeczy). У місячнику Bestseller (№ 11/1991) процитовано його слова: «Я вже не роблю того, що найбільше любив, але так уже ніде не пишуть. Те, що роблю тепер, не приносить стільки задоволення, однак я відчуваю, що це більш по-європейськи» (пам’ятаймо, що слово «європейський» тоді мало винятково позитивну конотацію). Ґабріель, і не лише він, був переконаний, що літературний репортаж як спосіб описувати світ вичерпав себе. У той час багато репортерів узагалі пішли з професії в дипломатію, політику й бізнес.

Але чимала група залишилася. До покоління Ґабріеля належать, наприклад, Яцек Гуґо-Бадер (1957), Войцех Яґельський (1960), Влодзімєж Новак (1958), Лідія Осталовська (1954) чи Павел Смоленський (1959). Тут варто було б назвати значно більше прізвищ. І постійно з’являлися нові, зрослі на славетному «потрійному К» (Краль, Капусцінський, Конколевський). Старші майстри додавали їм наснаги. У «Лапідарії II», що вийшов 1995 року, Ришард Капусцінський писав: «Шанс для літератури (зокрема для репортажу) — занурення вглиб. Поверхню привласнили об’єктив, камера, картинка. Видовбувати, копати, відкривати пласт за пластом — ось чому треба віддатися, у що заглибитися». Однак у цитованому вище інтерв’ю Капусцінський стверджував: «Я вважаю, що мають існувати одночасно два різновиди репортажу. Перший спирається на актуальну, поточну інформацію: сьогодні відбулося те й те. Такий репортаж, що описує поверхню історії, яка розгортається в нас на очах, залишиться головною поживою для ЗМІ. Адже для пересічного споживача довколишня дійсність і сучасна історія виявляються в окремих подіях. Він помічає їх, але не вміє пов’язати між собою. Другий різновид репортажу мусить уміти осмислювати потік нинішніх подій, намагатися надати певної логічності тому, що здається нелогічним, і встановити певні правила в тому, що здається цілковитою анархією та хаосом».

Велике повернення

Як так вийшло, що, здавалося, приречений на малотиражні місячники й книжки, на жменьку поціновувачів польський репортаж повернув собі читацьку прихильність? Що репортажі піднеслися на перші місця у списках бестселерів, а провідні репортери стали зірками? Що, зрештою, польський репортаж почав підкорювати світ, стаючи одним із фірмових знаків польської літератури та польської культури загалом?

Причин є кілька. По-перше, традиція. Книжки майстрів пережили кризу, маючи незмінний успіх у читацтва. Вони проклали шлях книжкам авторів-наступників, які мали на кого озиратися.

По-друге, спеціалізація. Нині неможливо компетентно писати про цілий світ, тому репортери зосереджуються на конкретних проблемах чи регіонах, нерідко стаючи визнаними експертами: Войцех Яґельский — щодо Африки, Павел Смоленський — щодо Ізраїлю та Палестини, Маріуш Щиґел — щодо Чехії. Поруч з іншими чеснотами, сила їхніх книжок полягає у виняткових, роками накопичуваних знаннях.

По-третє, розлучення репортажу з мас-медіа. Репортаж і далі друкують у газетах, але він щораз менше є жанром журналістики й щораз більше — самостійним жанром на межі журналістики та художньої літератури. Дедалі частіше репортери не є штатними журналістами, тож мають змогу зосередитися на власних проектах і книжках, не відчуваючи тягаря редакційних завдань і дедлайнів. Цьому сприяє дедалі розвиненіша система грантів і стипендій.

По-четверте, утома від художньої вигадки. Під час Другої світової війни мільйони людей зазнали таких переживань, що на їх тлі бліднуть будь-які фантазії та вимисли. Тому після війни стрімко розвинулася — по всій планеті — література факту: спогади, біографії, історичні книжки. Нині ми неабияк виснажені всілякою несправжністю: реклами, мильних опер, фейкових новин. Недарма редакція оксфордських словників обрала словом 2016 року «постправду». Люди, принаймні чимало з них, хочуть дізнатись, ЯК БУЛО НАСПРАВДІ. І завжди люблять читати про інших людей.

По-п’яте, добра література. Рівень польського літературного репортажу втримують його традиційні стовпи: факти й уміння красиво розповідати. Звісно, час од часу лунають закиди, що в тій чи тій книжці не все сходиться (уже кілька місяців у Польщі точиться жвава дискусія про те, що дозволено репортерові, а що ні), але в масштабі всіх продукованих текстів це радше винятки. У часи, коли в кілька кліків ми можемо перевірити майже все, хіба що самогубець намагатиметься щось довигадати в репортажі.

Перші спеціалізовані на репортажах видавництва на чолі з Czarne з’явилися ще в 1990-х роках, але розвинулися вже в новому столітті. У наступному десятиріччі репортаж було визнано повноцінною літературою, на рівні зі збіркою поезії чи романом. Нобелівську премію з літератури 2015 року отримала білоруська репортерка Світлана Алексієвич, яку вважають ученицею Капусцінського (критики підтвердили, що це премія для жанру). Два роки по тому польську літературну премію «Ніке» здобула репортажна книжка «Щоб жодного сліду. Справа Ґжеґожа Пшемика» Цезаря Лазаревича (1966). Від 2010 року літературні репортажі відзначають Премією імені Ришарда Капусцінського.

Чому не словаки?!

Видавництво Absynt з’явилося 2015 року. Його заснували поляк Філіп Островський і словак Юрай Курделя. Ідея проста: видавати польський репортаж у Словаччині. Філіп і Юрай постановили, що цей феномен не має бути суто польським: якщо ці книжки масово читають поляки, то чому не словаки? У видавництво вони вклали власні кошти.

Успіх перевищив очікування. Дотепер вони видали близько п’ятидесяти назв (уже не тільки польських авторів), вийшли на чеський ринок. На зустрічах з авторами аншлаги. А ще два роки тому словацькі читачі не мали найменшого уявлення не лише про польських авторів (за винятком Ришарда Капусцінського), а й про жанр репортажу загалом.

Діяльність і успіхи видавництва Absynt вписуються в ширшу тенденцію. У добу глобалізації феномен польської школи репортажу просто мусив подолати кордони й «заразити» інші країни. Навіть поза Європою. Мою книжку «Тост за предків» про Грузію, Вірменію і Азербайджан, що невдовзі вийде українською у львівському видавництві «Човен», свого часу видали в Тайвані традиційними китайськими ієрогліфами. Тамтешній видавець, Чіх-фенґ Ляо з Asian Culture Publishing, пояснював зацікавлення книжкою тим, що Тайвань, як і Кавказ, розташований на межі Сходу й Заходу.

Войцех Ґурецький

Войцех Ґурецький (1970) — польський репортер, учень Ганни Кралль, аналітик, історик. Знавець Кавказу та Середньої Азії. Автор книжок «Планета Кавказ», «Тост за предків», «Абхазія» та інших. Його репортажі перекладено китайською, чеською, грузинською, словацькою, італійською та українською мовами. Працівник варшавського Центру східних студій. Член місії ЄС, що досліджує причини російсько-грузинської війни 2008 року.

Переклала Марта-Квітослава Чавага

Останні новини