Новини
Акт довіри. Остап Сливинський про Лідію Осталовську
22.01.2018

Вчора, 21 січня, померла Лідія Осталовська, одна з найвидатніших польських репортерок. Три видані книжки, одна номінація на літературну премію «Ніке», одна книжечка для дітей, написана у співавторстві. Що ще? «Ґазета Виборча», якій вона залишалася вірною понад чверть століття… Не замало для «однієї з найвидатніших»? Ні, не замало.

«Якщо сьогодні польські репортери приїжджають у якесь місце, — написав учора на своїй сторінці у Фейсбуку репортер Вітольд Шабловський, — і не шукають ні генералів, які вели в бій переможні армії, ні політиків, ні бізнесменів, а насамперед ідуть до табору біженців, до спальних кварталів чи кочівного таборовища, де живуть чи то роми, чи єзиди, чи рогінджа, — то в цьому її величезна заслуга». Її — Лідії Осталовської.

Здається, серед критеріїв, за якими можна поділити репортерів, є ще й за такий: одні з них перебувають у постійному пошуку тем, ганяються за ними в часі і просторі, в архівах і на загублених посеред океану островах. Інші ж не мусять нічого шукати: вони живуть у силовому полі однієї-єдиної могутньої теми, яка колись сама обрала їх своїм інструментом. Такою є Ганна Кралль, яка не раз зазначала, що весь час пише одну-єдину книгу: книгу про трагедію європейського єврейства, про сліди їхнього зниклого світу, про Загибель.

Одні з репортерів перебувають у постійному пошуку тем, ганяються за ними в часі і просторі, в архівах і на загублених посеред океану островах. Інші ж не мусять нічого шукати: вони живуть у силовому полі однієї-єдиної могутньої теми, яка колись сама обрала їх своїм інструментом

Такою була й Лідія Осталовська. Здається, ніби негласно й солідарно її обрали своєю речницею всі польські суспільні ізгої, чужаки, вилучені, «мічені» й затавровані, всі, хто збурює своєю інакшістю суспільний спокій, хто своїми кроками на горищі чи в підвалі соціальної споруди порушує сон статечних обивателів. Звісно, це фантазія, ні про який «солідарний» вибір мови бути не може, як нема й не може бути ніякої «спільноти вилучених», усі вони — представники різних меншин, неповносправні й узалежнені, мігранти й жертви насильства — відділені стіною не лише від суспільної більшості, але й одне від одного, а тому потребують репортера. Такої ж поодинокої людини, як і вони самі, — яка прийде, щоб мовчки послухати, а потім стати їхнім голосом.

Багато хто вважав Лідію Осталовську надзвичайно безстрашною. Хоча вона, на відміну від Капусцінського чи Тохмана, не їздила до країн, де тривали війни, геноциди та революції; не загинула, на відміну від Вальдемара Мілевича та Беати Павляк, під час «виконання репортерських обов’язків». Жах, про який писала вона, є в певному сенсі пронизливішим, бо ближчим. Він не лише (і не просто) лякає, а й викликає докори сумління, бо те, що діється на відстані простягнутої руки від читача, робить його — читача — співвідповідальним. І Осталовська мала відвагу зійти в польське суспільне пекло — а воно, як і в будь-якому суспільстві, зовсім близько, лише кілька сходинок униз.

Остання прижиттєва книжка Осталовської — «Боліло ще більше» (2012) — це збірник репортажів, написаних протягом п’ятнадцяти років, уже в посткомуністичній Польщі. Репортерка йде туди, де ще ніколи не було журналістів, або — ще гірше — де вони залишили по собі не найкращий слід. Її співрозмовники — це працівники колишніх колективних сільських господарств, які сидять на соціальній допомозі; мешканці робітничих кварталів, які сидять на алкоголі й наркотиках; жертви педофілії та інцесту; хулігани футбольні і просто хулігани.

Осталовська мала відвагу зійти в польське суспільне пекло — а воно, як і в будь-якому суспільстві, зовсім близько, лише кілька сходинок униз

Один із найвідоміших її репортажів, за яким згодом постав фільм, — про культовий хіп-хоп гурт «Пактофоніка». «Коли я писала про “Пактофоніку”, — згадувала Осталовська, — то не могла приховувати, скільки мені років… Я зустрілася з ними, бо хотіла зрозуміти власних дітей, їхній світ. Я завжди стартую з позиції чужої і поступово завойовую довіру».

У цьому — вся Осталовська. У цьому принциповому неприйнятті будь-якого удавання. Як мало хто, вона розуміла, що дійсний діалог між двома людьми можливий лише за умови, що кожен залишається собою; рольова гра однієї зі сторін хіба що збільшує дистанцію. Можливо, тут варто шукати бодай часткове пояснення однієї дивовижної — неоціненної для репортера — риси Осталовської, про яку часто згадують: її вміння «розговорити» будь-кого, причому без видимих зусиль з її боку. «Це було слухання, — розповідає Даріуш Кортко. — Вона сідала, закурювала цигарку (…), ставила одне питання, і починався спектакль. Вона — глядачка, на сцені — її герої».

В польській суспільній уяві ім’я Лідії Осталовської найчастіше пов’язується з темою ромів. Можна сказати, що суспільне відчуження як могутня, центральна тема вперше прийшла до неї саме в образі рома — цього вічного центральноєвропейського чужака. З ромами — хоч як не вдавай — «своїм» не будеш; імовірно, якраз ромські поселення стали для Осталовської школою репортерського діалогу, яким вона так досконало оволоділа. В усякому разі, саме про них — її перша книжка «Циган — то циган» (2000).

Вона розуміла, що дійсний діалог між двома людьми можливий лише за умови, що кожен залишається собою; рольова гра однієї зі сторін хіба що збільшує дистанцію

Ромська тема проходить і крізь її другий, найвідоміший (і на сьогодні — єдиний перекладений українською) репортаж «Акварелі» (2011, укр. видання – 2014). Він — про художницю Діну Ґотлібову, чеську єврейку, яка в Аушвіці за наказом доктора Менґеле малювала акварелями портрети в’язнів-ромів, над якими «доктор Смерть» ставив свої експерименти. Ті портрети згодом виявилися одними з рідкісних документальних свідчень про ромський Голокост — Пораймос.

Осталовська дуже добре розуміла відповідальність, яку тягне за собою рішення писати про вилучених, упосліджених. Розуміла, як легко через невдалий вибір способу оповіді відчужити їх ще більше, показуючи їх як своєрідну «дивовижу» або просто проектуючи на них власні фантазії. Водночас усвідомлювала, наскільки легко скотитися в плакатну публіцистику, керуючись наміром «відремонтувати світ».

Чи можливий хороший репортаж без емпатії, співпереживання? Ні, каже Лідія Осталовська. Чи чесний репортер, який не пише, за словами Мілоша, «понад головами людей», може залишатися послідовно лояльним — до держави, суспільних інститутів, ідеологій, великих національних наративів? Ні, ще раз відповідає Лідія Осталовська, — і не сподівайтеся.

«Я приходжу до своїх героїв з доброю волею і великим запасом довіри, — сказала вона якось. — У певний момент акт довіри стає необхідним». Територія довіри — чим не визначення художнього репортажу як жанру за Осталовською? Довіри репортера до героя і навзаєм; довіри читача до тексту; зрештою, довіри автора до свого читача. Чи багато таких територій в нашому світі?

Нам пощастило: Лідія Осталовська нам залишила одну. Треба тільки ввійти туди.

 

Остап Сливинський

Фото з архіву Gazeta Wyborcza та Маґдалени Вдович-Вєжбовської

Для тих, хто бажає краще ознайомитись із доробком Осталовської, радимо уривок із книжки «Акварелі» на «Читомо», рецензію на це ж видання на сайті «Збруч», а також — для польськомовних — годинний відеозапис відкритої зустрічі та довге інтерв’ю з репортеркою.

Останні новини