Автор: ibalynskyy

У видавництві «Човен» вийшла друком українською книжка легендарного польського репортера Войцеха Тохмана «Піяння півнів, плач псів» – історія Камбоджі й людей, котрі пережили геноцид, який вчинили у 1975-1979 роках червоні кхмери.

У «Піянні півнів, плачі псів» йдеться про Камбоджу й людей, які пережили геноцид, що коїли червоні кхмери протягом 1975-1979 років. Жертвами панування комуністичного диктаторського режиму на чолі з Пол Потом стали два мільйони камбоджійців.

Через чотири десятиліття після страшних подій Войцех Тохман розповідає історії вцілілих і загиблих. Автор ставить читача перед обличчям чужого страждання. І якщо людина хоче, щоб їй співчували, то має спершу навчитися співчувати іншим і не відводити очей.

Войцех Тохман обирає дуже складні теми. Репортер переконаний, що сьогодні, через велику кількість інформації про людські страждання, їх все більше знецінюють. Тому кожна його книжка – це нагадування, спроба розворушити емпатію, підштовхнути читача до власного дослідження теми покарання зла, адже без нього страшні злочини повторюватимуться.

Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером.

Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиґелем і Павелом Ґузлінським у Варшаві заснував Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».

Написав десять репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть».

Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).

У видавництві «Човен» вийшла друком книжка Ольги Онух (Велика Британія) та Генрі Гейла (США) «Ефект Зеленського» – ґрунтовне дослідження становлення української нації з часу проголошення Незалежності.

Карколомне сходження Володимира Зеленського на світову політичну сцену та неймовірний спротив українців російській агресії стали предметом дослідження Ольги Онух та Генрі Гейла. Вони пропонують шукати причини обох цих взаємопов’язаних феноменів в історії становлення української нації.

З чого складається українська ідентичність? Що таке громадянська нація? Як на її запит відповідала політична кампанія Зеленського? Відповіді на ці запитання дослідники шукали впродовж трьох років. У книжці, окрім дисидентських рухів, історії українських революцій і виступів українського президента, автори аналізують скетчі «95 кварталу», серіал «Слуга народу», а також проводять власні соціологічні опитування українців.

«Ефект Зеленського» – фактично перша книжка, яка досліджує та пояснює англомовному світу модерну українську ідентичність.

Ольга Онух – дослідниця, докторка політичних наук, професорка порівняльної та української політології Манчестерського Університету (Велика Британія)

Генрі Е. Гейл – дослідник, доктор політичних наук, професор політичних досліджень та міжнародних відносин Університету Джорджа Вашингтона (США).

У видавництві «Човен» вийшла друком книжка-дослідження львівського історика Юрія Скіри «Солід». Взуттєва фабрика життя».

Ця книжка – неймовірна й драматична історія людяності в час Голокосту у Львові; розповідь про греко-католицького монаха, етнічного німця о. Йозефа Петерса, який в час найвищої небезпеки рятував родини львівських євреїв; історія, якій би позаздрив сам Стівен Спілберг.

Історія взуттєвої фабрики «Солід» — це захопливе дослідження про львівське підприємство неподалік площі Ринок. На ньому в роки Голокосту монахи Студійського Уставу із благословення митрополита Андрея Шептицького переховували євреїв. Це розповідь про о. Йозефа Петерса, «львівського Шиндлера», який, будучи ченцем та священником, заснував успішне виробництво, яке потрапило в епіцентр подій порятункової акції Глави Греко-Католицької Церкви. У підвалах «Соліду» переховували жінок, дітей, чоловіків, яких нацистський режим прирік на знищення. Упродовж 1942–1944 років їх чимало було сховано та врятовано від страти. Обшуки, доноси, хвороби та голод вони пережили разом із монахами й дочекалися закінчення окупації.

Юрій Скіра — український історик, релігієзнавець, кандидат історичних наук.

Старший науковий співробітник Інституту екуменічних студій Українського католицького університету. Директор ГО «Центр дослідження історії Східних Католицьких Церков». Керівник проєктів та програм Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя Українського католицького університету.

Автор монографії «Покликані: монахи Студійського Уставу та Голокост» (Дух і Літера, 2019).

Свої наукові зацікавлення зосереджує на питаннях, пов’язаних із порятунком євреїв під час Голокосту з допомогою духовенства та чернецтва Греко-Католицької Церкви.

У видавництві «Човен» вийшла друком українською книжка польської письменниці та репортерки Малґожати Реймер «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії».

«Болото солодше за мед» — це літературна подорож Албанією темними роками тамтешнього комунізму.

Книжка репортажів Малґожати Реймер – це історія країни, ураженої терором Енвера Ходжі, диктатора-параноїка, для якого навіть сталінська Росія та маоїстський Китай були надто ліберальними. Це історії людей, яких за одну ніч засудили до заслання лише тому, що вони народилися не в тій сім’ї, чи шепотілися в чотирьох стінах, намагаючись думати своєю головою. Історії про криваві повстання у трудових таборах, трагічні втечі з країни, перетвореної на концтабір. Біографії людей, розчавлених диктатором, який хотів перетворити Албанію на справжній комуністичний рай. Але для цього йому потрібно було спочатку повністю знищити країну.

Компонуючи історії своїх героїв у хор зворушливих голосів, Малґожата Реймер відкриває невідоме обличчя Албанії та найтемніший період її історії.

Малґожата Реймер – польська письменниця, репортажистка.

Випускниця культурознавства Варшавського університету.

2009 року вийшов друком її роман «Токсимія», що був номінований на літературну премію міста Ґдиня і премію Польської асоціації книговидавців.

2013 року опублікувала збірку репортажів «Бухарест: пил і кров», за яку отримала премію часопису Newsweek ім. Терези Торанської, літературну премію для письменниць «Ґрифія» і премію Гарантія культури TVN Kultura.

За свою третю книжку «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії» (2019) отримала Paszport часопису Polityka, премію Фундації ім. Косцєльських, а також «Бурштинового метелика».

Публікується у польських виданнях Duży Format, Polityka, Gazeta Wyborcza, Herito.

У видавництві «Човен» вийшла друком українською книжка польського репортера Войцеха Тохмана «Сьогодні ми намалюємо смерть» – документальне свідчення геноциду в Руанді.

Боляче. «Сьогодні ми намалюємо смерть» стискає читачеві горло і мужньо веде до останньої сторінки. Не відводь погляду, дивись: такою є людина!

Маґдалена Ґроховська, Gazeta Wyborcza

Руанда, 6 квітня 1994 року. У країні, розділеній протягом десятиліть між двома ворожими народами, тутсі та хуту, глава держави гине в авіатрощі. Серед хуту є лише одне тлумачення: за цим стоять тутсі. Через кілька годин після смерті президента розпочалася одна з найкривавіших сторінок сучасної історії – геноцид, під час якого протягом ста днів було вбито мільйон людей.

Ані миротворча місія ООН, ані потужна присутність Католицької церкви не запобігли різанині. Світ не втручався. Довгий час міжнародні медіа ігнорували криваву трагедію цієї крихітної африканської держави. Ті, які вижили, досі намагаються впоратися з травмою. Войцех Тохман багато разів повертався до Руанди, щоб зрозуміти, як після того, що там сталося, жити разом, чи це взагалі можливо. Він спілкувався і з тими, хто вижив, і з катами та свідками.

«Сьогодні ми намалюємо смерть» – це бентежне свідчення тих зустрічей, з якого неминуче виникає запитання «Чи всі ми забруднилися тією кров’ю?».

Войцех Тохман – польський журналіст, репортажист. Від 1990-го до 2004 року працював репортером у Gazeta Wyborcza. У 1999 році заснував Фонд ІТАКА, який розшукує загиблих і допомагає їхнім родинам. Працює у ньому волонтером.

Разом із польськими репортажистами Маріушем Щиґелем і Павелом Ґузлінським у Варшаві заснував Інститут репортажу та репортерську крамницю-кав’ярню «Кипіння світу». Від 2010 року на радіо TOK FM веде авторську програму «Кипіння світу».

Написав десять репортажних книжок, зокрема «Сходи не палять», «Донечка», «Скажений пес», «Ти наче камінь їла», «Спів півнів, плач собак».

Двічі фіналіст престижної літературної премії Nike (2001, 2003), зокрема за книжку «Ти наче камінь їла»; «Репортер року» (1998) на думку читачів Gazeta Wyborcza; номінант на Премію ім. Даріуша Фікуса (2002); фіналіст премії Prix RFI «Témoin du Monde» Radio France International (2004); номінант на Премію ім. Ришарда Капусцінського (2011).

У видавництві «Човен» вийшла друком унікальна фотокнига Анни Ільченко та Світлани Ославської «Old Khata Book. Фотокнига про хати й людей» – документальний нарис про архітектуру українських сіл, нарис на перетині фотографії та літератури, репортажу й візуальної історії.

Фотографка Анна Ільченко та журналістка Світлана Ославська у 2020–2023 роках об’їздили майже 100 сіл України: від Закарпаття до Луганщини й від Чернігівщини до Херсонщини (деякі з них тепер окуповані). На світлинах і в записаних розмовах вони прагнули зафіксувати сільські хати в нинішню мить історії, адже цей пласт української культури змінює час і руйнує війна. До книжки увійшли дібрані фото та фрагменти інтерв’ю.

Old Khata Book – не енциклопедія регіональних стилів будівництва, хоча різноманітні традиції будови хати читачі тут знайдуть. Це документальний нарис на перетині фотографії та літератури, репортажу та візуальної історії. Розмовляючи з господарями хат, авторки починали із запитань про житло, але часто все закінчувалося монологами людей про життя.

Тому ця книжка виходить за межі архітектури й етнографії на ширшу тему: якими є українці, як розуміють дім, красу, життя і смерть. Вона не вичерпує цієї теми, а запрошує далі її досліджувати.

Анна Ільченко – українська фотографка, документалістка та відеографка. Її роботи публікувалися в українських та міжнародних виданнях: Marie Claire Italy, Bird in Flight, The Ukrainians, Cуспільне, Hyper&Hyper, OpenDemocracy, LB.ua, Фокус, Радіо Свобода, Українська правда, Texty.org.ua, Hromadske, Current time, Reporters та інших.

Світлана Ославська – українська журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєверодонецьку, живе в Івано-Франківську. Публікується в українських та міжнародних виданнях. Авторка книжок «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» («Човен», 2022) та «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» («Човен», 2019).

Old Khata Book вийшла друком у співпраці документального проєкту Old Khata Project і видавництва «Човен».

У видавництві «Човен» вийшла друком важлива книжка репортажів The Reckoning Project про перший рік російсько-української війни «Найстрашніші дні мого життя».

Обстріли вокзалу в Краматорську й торговельного центру у Кременчуці, бомбардування центру Чернігова та пологового будинку в Маріуполі, вивезення українських дітей до Росії, утримання цілого села у шкільному підвалі в Ягідному, переслідування людей і катівні на Херсонщині та Харківщині, окупація ЧАЕС та лікарні на Миколаївщині…

Збірка репортажів про ці події, які написали журналісти The Reckoning Project — ініціативи українських і міжнародних медійників, аналітиків та юристів з документування воєнних злочинів — історичний документ першого року великої війни. Голоси свідків і вцілілих, що зазвучали в них, уже зруйнували намір Росії вкотре приховати власні злодіяння і втопити пам’ять про них в океані брехні. Та, попри концентрований біль, тексти цієї збірки перетворюють трагічні спогади на докази, які можуть бути використані у судових процесах.

«Найстрашніші дні мого життя» вказує на шлях до розплати і дає надію на справедливість.

The Reckoning Project – міжнародний проєкт, який після повномасштабного вторгнення Росії об’єднав провідних українських та міжнародних журналістів, аналітиків та юристів для документування російських воєнних злочинів.

Команда проєкту збирає свідчення відповідно до усталеної методології, що робить можливим їхнє використання у судових процесах. На основі свідчень, під керівництвом Наталі Гуменюк (керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу), Пітера Померанцева та Джанін ді Джованні, створюються репортажні тексти та документальні фільми для світових медіа.

«Найстрашніші дні мого життя» вийшла друком у колаборації Видавництва «Човен» та Лабораторії журналістики суспільного інтересу за сприяння Української Гельсінської спілки з прав людини – УГСПЛ.

У видавництві «Човен» вийшов друком переклад важливої книги воєнної есеїстики хорватської журналістки та письменниці Славенки Дракуліч «Війна всюди однакова».

Ця книжка особлива, бо до неї ввійшли есеї про війну, які Славенка Дракуліч написала від 1991 року і до наших днів — часу повномасштабної російсько-української війни. Ці тексти викличуть у вас чимало емоцій і змусять задуматися, чому, досягнувши такого велетенського технологічного і наукового поступу, ми не можемо викоренити зі свого життя війну та вбивства.

Есеї Славенки Дракуліч описують серію воєнних ситуацій, побачених із «жаб’ячої» перспективи, тобто з точки зору звичайної людини. Тому героями книжки стають біженці, які намагаються освоїтися в чужій країні, де їм не раді; матері, надломлені очікуванням синів, які, можливо, і не повернуться; зґвалтовані жінки, які відмовляються мовчати; обставини, які перетворюють звичайних людей на жорстоких злочинців; медіа і їхня роль в осмисленні воєнних подій.

«Війна всюди однакова» – не лише про жахіття війни, а й про те, що зло може бути покаране, якщо його не замовчувати й не забувати про нього.

Анастасія Герасимова, «Читомо»

Славенка Дракуліч – хорватська журналістка та письменниця, народилася в Рієці.

Вивчала літературу та соціологію у Загребському університеті. Пише книги хорватською й англійською мовами. Живе в Хорватії та Швеції.

Найвідоміші есеїстичні книжки, у яких Славенка Дракуліч описує повсякденне життя за соціалізму, війни в колишній Югославії та Європі, – «Як ми вижили», «Вони б і мухи не скривдили», «Кафе “Європа”», «Балканський експрес», «Кафе “Європа” знову», «Війна всюди однакова».

Літературні твори Славенки Дракуліч – «Голограми страху», «Мармурова шкіра», «Ніби мене нема(є)», «Божественний голод», «Фріда, або Про біль», «Обвинувачена», «Дора та Мінотавр», «Мілева Айнштайн: теорія туги» – присвячені жіночому тілу, недугам і травмам.

Переклала з хорватської Наталія Хороз.

У видавництві «Човен» вийшла друком важлива книга Катерини Зарембо «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття».

Ця книжка – про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які діяли від початку 2000-х і до російського вторгнення 2014 року й існування яких російсько-радянський міф про Донбас заперечував. Про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Про тих, хто хотів жити не в міфологізованому минулому, а у вільній демократичній Україні.

Ці спільноти були голосами нових, непострадянських Донеччини та Луганщини, вбудованих у всеукраїнський контекст; пробудженням приспаного (пригнобленого, винищеного, закатованого) українства.

Мета книжки – зробити відомою бодай частину їхньої історії.

Це дослідження читається як детективна історія. Його герої – справжні люди. Вони виникають у малоймовірних обставинах, долають складні перепони, набувають сили та спроможності, і в момент, коли має початись логічний та щасливий фінал, – весь сюжет стає жертвою викрадення. Катерина Зарембо зробила неможливе, поєднавши академічний підхід і захопливу розповідь в одній книжці. (Євген Глібовицький)

Катерина Зарембо – дослідниця, перекладачка та викладачка; фахівчиня з питань зовнішньої політики і громадянського суспільства України.

Асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа»; викладачка кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Авторка книжки «Писати аналітику може кожен. Мистецтво переконливого тексту» (за участі Ірини Лапшиної, Ілони Сологуб, Тараса Доронюка, Анни Юрґен), 2021 рік.

Переклала українською «Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадта.

«Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття» вийшла друком за сприяння Харківського офісу Фонду Конрада Аденауера.

У видавництві «Човен» вийшов друком переклад важливої книги видатного історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта «Нещасна земля».

«Випатране суспільство» і його цінності збагачення та жадоби привели нас у добу ганебної нерівності.

Щось глибоко не так з тим, як ми живемо сьогодні. Протягом 30 років ми були наче чесними у прагненні до матеріальних благ: насправді саме це прагнення тепер містить усе, що залишається від нашого відчуття колективної мети. Але ми забули, як це – думати про спільне благо: про його мету.

Ми нині не лише постідеологічні; ми стали постетичними. Ми забули про старі-добрі питання, які, власне, і визначали політику з часів греків: Чи це добре? Це справедливо? Чи це просто? Це правильно? Чи допоможе це створити краще суспільство? Яким має бути кращий світ?

Якщо ми хочемо замінити страх впевненістю, нам потрібна інша історія про державу та суспільство – історія, що несе моральні та політичні переконання.

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010», «Шале пам’яті», «Після війни. Історія Європи від 1945 року».