5 цікавинок книжки Карла-Маркуса Ґауса

Карл-Маркус Ґаус, автор понад 20 книжок, є одним із найвідоміших сучасних австрійських журналістів — майстрів літературного репортажу. Пише на близькі українцям теми: про Європу, про історії народів і національних меншин. Осмислює багатоликого громадянина Європейського Союзу, намагається вловити й описати його ідентичність. Українською видано три книжки Ґауса: «Зникомі європейці», «Європейська абетка» і «Собакоїди та інші люди». Ця третя спершу інтригує неочевидною назвою, яка, однак, цілком прояснюється вже з перших розділів. Про що оповідають «Собакоїди»? Пропонуємо п’ять пояснень (у Ґауса їх значно більше, будьте певні).

«Собакоїди та інші люди» — книжка про європейців.

Ґаус пише про свої зустрічі зі словацькими ромами напередодні того, як 1 травня 2004 року вони стали громадянами Європейського Союзу — разом із словаками, русинами та рештою співвітчизників.

Словаччина, прагнучи вступу в Європейський Союз, водночас нажила з Україною зовнішній кордон ЄС. І за те, що цей кордон буде нездоланним для бідоти з величезної периферійної зони — України, що, як відомо, сягає ген Далекого Сходу, — Словаччина мусила ручатися перед Європейським Союзом. […] …однак для русинів Євросоюз віщував не лише усунення кордонів, а й зведення нового кордону, для них загрозливого. Словаки ставали багатшими в обмін на Європу, русини — біднішими в обмін на Україну.

«Собакоїди та інші люди» — книжка про сучасне гетто.

Ґаус проводить читача крізь закриті від зовнішнього світу міські нетрі. Автор відвідує місцину, куди в Словаччині не прийнято зазирати, — Лунік ІХ, багатотисячне ромське поселення в східній частині Кошице. Від центру міста до Луніка — лише 10 хвилин їзди, але складно знайти словака, який бував там бодай раз.

Це привід обурюватись, але обурення нічого не змінить: гетто лишається невидимим, навіть якщо проїжджати повз нього щодня; гетто оточене незримою стіною, що розділяє світи. За стіною живуть інші люди, яких деякі особи, загалом нібито цивілізовані, відверто й неприховано не визнають за повноцінних людей. «Ти бачиш, як здалеку наближається людина, — сказав один чоловік, доти винятково люб’язний зі мною, — а коли підходить ближче, ти бачиш, що це всього лише циган».

«Собакоїди та інші люди» — книжка про розділеність спільноти.

Роми з поселень, із якими знайомить читача Ґаус, у своїй відмежованості, здається, протистоять цілому світу. Однак і всередині спільноти не завжди панує єднання: тут є свої мільйонери й боргові раби, тут є одвічні — та чи довічні? — внутрішні кордони між кастами.

Роми є найвищою кастою: «ром», як відомо, означає «людина». До середньої касти, як пояснила Марі, належать «цигани» — в цій назві відлунює напівзневажливе-напівсхвальне позначення шахраїв і злодіїв. Роми й цигани зазвичай відрізняються та відмежовуються одне від одного, але підтримують повсякденне спілкування. Іноді циганки одружуються з ромами, тобто межа між двома кастами є здоланною. До найнижчої касти, подібної на касту «недоторканих» в Індії, відносять «деґезі».

«Собакоїди та інші люди» — книжка про зміни.

Автор не лише змальовує картину сьогоденного ромського життя, а й розглядає історичні та культурні передумови нинішньої ситуації, за якої сучасній ромській спільноті вкрай складно самій собі зарадити, і знайомиться з людьми й організаціями, які всіляко їй допомагають, і намагається зазирнути в майбутнє.

Традиційно чоловік є головою ромської родини, чисельність якої — його гордість. Але нічого більшого запропонувати рідним ром не в змозі: професії, якими заробляв на життя, просто зникли, і часто він уже й не пригадає навичок свого ремесла, докотившись до того, що не здатен полагодити хатчину, в якій живе. Його роль у родині тримається на вже остаточно зруйнованій традиції, на спогадах про кращі часи — ніколи не добрі, та принаймні ліпші за сьогодення. Ром став патріархом, чиєї влади вже ніщо не підтверджує — крім того, що колись вона була.

«Собакоїди та інші люди» — книжка літературного репортажу.

А ця очевидна фраза означає, що Карл-Маркус Ґаус описує людей, яких зустрічає в ромських спільнотах Луніка-ІХ і Свіньї та поза ними, культури, які відкриває для себе й для читачів, ситуації, чиїм свідком стає, і місцини, де все це відбувається, з дослідницьким розумінням, літературною вправністю та репортерською спостережливістю. Однак не завжди він зберігає дистанцію: часом гнівно й обурено, а часом іронічно чи самоіронічно коментує описуване.

Толерантність буде, коли навчимося приймати, що інші живуть інакше, ніж ми, і мають на це право. Раптом я збагнув, що було б цинічним вимагати такої толерантності від словаків, адже я сам з найменшого приводу не спромагався на таку толерантність у своїй упорядкованій Австрії. Прочитавши ще вдома, що 95 % словаків не хочуть сусідувати з ромами, я потрактував це як расизм. Водночас я хотів би, щоб япі з будинку навпроти не зміг більше сплачувати оренду за свої розкішні апартаменти й переїхав звідти, хоча його нестерпність була радше ідеологічною, ніж реальною.

Головне фото Людмили Смоляр