Український історик Ярослав Грицак – давній відданий шанувальник Тоні Джадта. Він є автором передмови до книжки Тоні Джадта і Тімоті Снайдера «Роздуми про ХХ століття», яку «Човен» готує до друку.
Про те, хто такий Тоні Джадт і яке значення він має для нього, Ярослав Грицак написав кілька років тому для журналу «Критика». Наводимо цей текст без змін.
Про Тоні Джадта я дізнався вперше десь у середині 1990-х років, із довгої рецензії Чеслава Мілоша на його книжку «Past Imperfect» (1992) – найкращу, як на мене, Джадтову книжку, та й узагалі найкращу історичну монографію останніх 15–20 років. Книжка «зачепила» Мілоша, бо відкрито й гостро – аж до сарказму – розповідала про те, жертвою чого колись став він сам: про інтелектуальний ідіотизм і моральну нечистоплотність Сартра та інших французьких інтелектуалів, які воліли закривати очі на те, що робиться за Залізною стіною, а водночас трактували польських, українських та інших утікачів із того боку Стіни яко своїх особистих ворогів (згадаймо хоч би відомий процес Віктора Кравченка).
Потім мені потрапив до рук чималий Джадтів есей «A Grand Illusion?» (1996). Кожному, хто хоче зрозуміти, чим є теперішня Европа, і позбутися ілюзій щодо неї, треба конче цей текст прочитати.
Перше, що відчуваєш, читаючи Джадта – це гострота думки. Вона розсікає кожну суспільну проблему, як скальпель смертну плоть. Але не заради вбивства, а заради радикального одужання.
Найбільше хвалять і згадують його синтезу післявоєнної історії «Post-War». Для нас, українських авторів, вона може послужити добрим зразком, як органічно можна поєднати східно- та західноевропейську історію. З цією книжкою, однак, є велика проблема: вона затовста. Тому ця праця стала класикою у найгіршому сенсі цього слова: про неї більше говорять, аніж насправді читають.
Мені ж найбільше до вподоби його передостання збірка есеїв «Reappraisals» (2008). Декотрі з них читав раніше, коли їх уперше друковано у «New York Review of Books». Зібрані разом, вони вибухнули на ліберально-коректному Заході, наче бомба. З цієї збірки дуже раджу прочитати есей про Ізраїль. Особливо рекомендую його тим нашим доморослим антисемітам, що постійно говорять про «жидівську змову» й «жидівську солідарність»: я ніколи не читав більш убивчої критики ізраїльської політики, аніж та, що вийшла з-під пера Тоні Джадта, єврея та сіоніста. Не зашкодить її прочитати й тим нашим російськомовним євреям, котрі, не замислюючись, ставлять Ізраїль у приклад Україні.
А з останньою книжкою Джадта «Ill Fares the Land» я мав пригоду. В березні цього року я був у Нью-Йорку на конференції, котра не була аж надто нудною, але й не надто цікавою. Одна з причин, чому я згодився приїхати: якраз у тому часі мала вийти ця книжка, і я дуже хотів її мати. Вже приїхавши, я дізнався, що конференція закінчиться на два дні раніше від оголошеного початку продажу. Яке ж було моє здивування, а рівно й радість, коли за день до відлету – і за три дні до офіційного продажу книжки! – я побачив її на Бродвеї, за декілька десятків метрів від Колумбійського університету, на розкладці у якогось вуличного продавця. Він продавав її ще запакованою в целофані й, певно, нелеґально. Купивши її одразу, я подумав:
чи може історик мати краще визнання, аніж продаж піратських копій його книжки ще до офіційної появи? Таке може статися хіба що з голівудівськими фільмами або з рок-альбомами.
Порівняння з рок-зірками тут цілком доречне: Тоні Джадт, сам один із «сикстиз», виглядав як пострижений Ерик Клаптон; окуляри – як рівно й іронія – уподібнювали його до Джона Ленона, іншого мого улюбленого нью-йоркця. Але головне: в усіх його текстах був рок-н-роловий «драйв» – щось таке, чого не можна вдати чи підробити.
В листопаді 2004 року, пишучи разом із Олею Гнатюк листа-звернення до науковців світу з проханням заступитися за демократію в Україні, ми послали чернетку й нашим діяспорним українським знайомим-професорам, щоби ті прокоментували й помогли поширити його далі. У відповідь дістали «доброзичливого» коментаря, чому цей лист нікуди не годиться – і чому вони його не підпишуть. У той самий день через свого неукраїнського знайомого я переслав копію листа Тоні Джадту. Той не коментував, не критикував, а просто взяв і зразу підписав. І послав його далі – Ноаму Чомскі, Імануїлу Валерстайну, Тимоті Ешу – та іншим знаменитостям.
Тоні Джадт був неконформістом. Він міг написати – відверто й без евфемізмів – що Альтюсер був ідіотом. Щоб це зрозуміти, йому, студентові, який приїхав до Парижа на навчання, вистачило лише кількох лекцій цього перехваленого марксистського ґуру. На початку 1980-х Джадт пережив однин із найдепресивніших моментів своєї академічної кар’єри. Він почав викладати в Оксфорді, і саме тоді академічний світ захлиснула мода на французький постмодернізм. Джадт, фахівець із повоєнної французької історії, не мав ані довіри, ані поваги до цієї течії, бо надто добре знав її авторів – і особисто, і їхні тексти. Відчуваючи відразу до нової інтелектуальної моди, він подумував уже взагалі кинути наукову кар’єру. На щастя, хтось підказав йому рятівну думку. Вивчивши чеську мову, він заходився переправляти до комуністичної Чехословаччини нелеґальну літературу для тих чеських професорів і студентів, яких влада викинула з університету, – і, відчувши, що робить щось по-справжньому корисне, врятувався так від депресії.
В одному інтерв’ю Джадт назвав своїми улюбленими авторами Альбера Камю та Лєшка Колаковського. Камю, Колаковський – і Джадт! – також і мої улюбленці. Усвідомлення цього збігу стало для мене інтелектуальним одкровенням: я реально відчув існування маленького світу великих авторів, які жили у різні часи й різних країнах, – але які попри те тісно пов’язані між собою й творять ніби одне ціле.
Історики знають: хоч би про що ми писали, ми пишемо про свої часи і про самих себе.
От і мій короткий есей про Тоні Джадта вийшов розповіддю про себе. Я, однак, із цим не криюся: за цим стоїть не еґоїстична потреба самовозвеличення, а радше сумне визнання того, що я ніколи не належатиму до маленького світу великих авторів, хоч би й дуже хотів: марні сподівання, подібні до нездійсненних мрій багатьох моїх однолітків стати Ериком Клаптоном чи Джоном Леноном.
Наша незреалізованість має багато причин. Одну з них Тоні Джадт описав ув есеї «Edge People», переклад якого вміщено в цьому числі «Критики». Ми, українські історики (літератори, літературознавці, соціологи тощо), надто сфокусовані на нашому власному українському світі. Бо такою є сама наша Україна. Зайнята сама собою і своїми проблемами, вона не бачить поза ними більшого світу, окрім Росії та ще трохи Польщі.
Надіюся, однак, що так буде не завжди. І не просто надіюся, але й разом із колеґами працюю над тим, щоб наші студенти були інакші. Боротьба за майбутнє України – це боротьба за освіту. За університети, де Тоні Джадта, Альбера Камю та Лєшка Колаковського читатимуть нарівні з Грушевським, Булґаковим і Словацьким. А поки цього нема, треба привчати українських читачів до Джадта і розпалити у них спрагу до нього.
Я не знав Тоні Джадта особисто. Але я любив його. І не соромлюся у цьому зізнатися. Навіть більше: думаю, що він був найкращим істориком і найвпливовішим інтелектуалом сучасности.
Джадт був одним із небагатьох у цьому та минулому столітті, хто довів, що можна поєднати академічну кар’єру з неконформізмом, а тверезий науковий аналіз – із пристрастю публічного інтелектуала.
Честь його памяті!
Джерело: Критика
[Видавництво «Човен» готує до друку книжку Тоні Джадта і Тімоті Снайдера «Роздуми про ХХ століття». Її буде видано за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні. Автор українського перекладу — Павло Грицак.]
