Author: Видавництво «Човен»

«Тост за предків»: книжка репортажів Войцеха Ґурецького про Азербайджан, Грузію та Вірменію незабаром з’явиться українською

Видавництво «Човен» презентує книжку польського письменника Войцеха Ґурецького про Кавказ. «Тост за предків» — це розповіді про Азербайджан, Грузію та Вірменію — три країни, які раніше входили до складу Радянського Союзу, а зараз тяжкими зусиллями будують власні держави. Войцех Ґурецький подорожував цими теренами понад двадцять років, намагаючись збагнути сутність Кавказу. В своїх репортажах він пише і про давні історичні конфлікти й традиції, що пояснюють контекст цього етнічно різнобарвного регіону, і про сучасний стан справ у Південній Осетії чи Абхазії.

«Як можна хотіти до НАТО й водночас вважати, що Сталін і Христос є найвпливовішими особистостями в історії світу? — пише про «Тост за предків» польська журналістка Марія Пшеломєц. — Для чого в Радянському союзі вигадали Південну Осетію і чому вибухнула грузинська війна? Врешті, чи Південний Кавказ із найдавнішими християнськими країнами, Вірменією та Грузією — ще Європа, чи вже Азія?»

Це лише частина питань, на які Войцех Ґурецький намагається відповісти у своїй книжці. Він побачив Кавказ із різних боків, оскільки був там і як журналіст, і як дипломат, і як аналітик. Спершу репортер публікував свої тексти про регіон у «Газеті Виборчій» чи «Тигодніку Повшехнему». Тоді п’ять років прожив у Баку, працюючи радником при посольстві Польщі. Потім був експертом місії Європейського союзу, яка досліджувала обставини війни в Грузії 2008 року.

Результатом тривалого перебування Ґурецького на Кавказі став книжковий триптих — «Планета Кавказ», «Тост за предків» та «Абхазія». У кожній з них письменник шукає відповіді на питання про близькі нам країни, які, як і ми, упродовж багатьох років відчувають на собі тиск величезного сусіда. Складна ідентичність, різні релігії, травматична історія — як Кавказ дає цьому раду?

На чотирьох сотнях сторінок книжки вміщено численні історії: про президента Гейдара Алієва, внучку імама, яка не може одружитися на немусульманинові, чи про маленьке село Садахло, що розташоване в Грузії біля самого кордону з Вірменією. Століттями там живуть представники трьох націй — вірмен, грузинів та азербайджанців — і кожен з народів цього маленького села мріє про свою Велику Державу.

«Народження нових держав супроводжувалось війнами, путчами й переворотами, — пише Войцех Ґурецький у книжці, — процвітали мафії, буяв звичайний бандитизм, панували злидні. З часом підписано перемир’я, розподілено владу, бандити легалізували свої набутки, національні валюти зміцніли. Але певна річ, ніякого «кінця історії» не настало. Ми переконались у цьому, спостерігаючи за трагічними подіями в Грузії у серпні 2008 року.»

Видання буде цікавим широкому колу читачів — і тим, хто хоче дізнатися більше про культуру та історію Кавказу, і тим, котрі хочуть краще зрозуміти сучасні конфлікти.

Українською текст з’явиться в перекладі Галини Крук.

Що розкажуть «Собакоїди» українському читачеві?

5 цікавинок книжки Карла-Маркуса Ґауса

Карл-Маркус Ґаус, автор понад 20 книжок, є одним із найвідоміших сучасних австрійських журналістів — майстрів літературного репортажу. Пише на близькі українцям теми: про Європу, про історії народів і національних меншин. Осмислює багатоликого громадянина Європейського Союзу, намагається вловити й описати його ідентичність. Українською видано три книжки Ґауса: «Зникомі європейці», «Європейська абетка» і «Собакоїди та інші люди». Ця третя спершу інтригує неочевидною назвою, яка, однак, цілком прояснюється вже з перших розділів. Про що оповідають «Собакоїди»? Пропонуємо п’ять пояснень (у Ґауса їх значно більше, будьте певні).

«Собакоїди та інші люди» — книжка про європейців.

Ґаус пише про свої зустрічі зі словацькими ромами напередодні того, як 1 травня 2004 року вони стали громадянами Європейського Союзу — разом із словаками, русинами та рештою співвітчизників.

Словаччина, прагнучи вступу в Європейський Союз, водночас нажила з Україною зовнішній кордон ЄС. І за те, що цей кордон буде нездоланним для бідоти з величезної периферійної зони — України, що, як відомо, сягає ген Далекого Сходу, — Словаччина мусила ручатися перед Європейським Союзом. […] …однак для русинів Євросоюз віщував не лише усунення кордонів, а й зведення нового кордону, для них загрозливого. Словаки ставали багатшими в обмін на Європу, русини — біднішими в обмін на Україну.

«Собакоїди та інші люди» — книжка про сучасне гетто.

Ґаус проводить читача крізь закриті від зовнішнього світу міські нетрі. Автор відвідує місцину, куди в Словаччині не прийнято зазирати, — Лунік ІХ, багатотисячне ромське поселення в східній частині Кошице. Від центру міста до Луніка — лише 10 хвилин їзди, але складно знайти словака, який бував там бодай раз.

Це привід обурюватись, але обурення нічого не змінить: гетто лишається невидимим, навіть якщо проїжджати повз нього щодня; гетто оточене незримою стіною, що розділяє світи. За стіною живуть інші люди, яких деякі особи, загалом нібито цивілізовані, відверто й неприховано не визнають за повноцінних людей. «Ти бачиш, як здалеку наближається людина, — сказав один чоловік, доти винятково люб’язний зі мною, — а коли підходить ближче, ти бачиш, що це всього лише циган».

«Собакоїди та інші люди» — книжка про розділеність спільноти.

Роми з поселень, із якими знайомить читача Ґаус, у своїй відмежованості, здається, протистоять цілому світу. Однак і всередині спільноти не завжди панує єднання: тут є свої мільйонери й боргові раби, тут є одвічні — та чи довічні? — внутрішні кордони між кастами.

Роми є найвищою кастою: «ром», як відомо, означає «людина». До середньої касти, як пояснила Марі, належать «цигани» — в цій назві відлунює напівзневажливе-напівсхвальне позначення шахраїв і злодіїв. Роми й цигани зазвичай відрізняються та відмежовуються одне від одного, але підтримують повсякденне спілкування. Іноді циганки одружуються з ромами, тобто межа між двома кастами є здоланною. До найнижчої касти, подібної на касту «недоторканих» в Індії, відносять «деґезі».

«Собакоїди та інші люди» — книжка про зміни.

Автор не лише змальовує картину сьогоденного ромського життя, а й розглядає історичні та культурні передумови нинішньої ситуації, за якої сучасній ромській спільноті вкрай складно самій собі зарадити, і знайомиться з людьми й організаціями, які всіляко їй допомагають, і намагається зазирнути в майбутнє.

Традиційно чоловік є головою ромської родини, чисельність якої — його гордість. Але нічого більшого запропонувати рідним ром не в змозі: професії, якими заробляв на життя, просто зникли, і часто він уже й не пригадає навичок свого ремесла, докотившись до того, що не здатен полагодити хатчину, в якій живе. Його роль у родині тримається на вже остаточно зруйнованій традиції, на спогадах про кращі часи — ніколи не добрі, та принаймні ліпші за сьогодення. Ром став патріархом, чиєї влади вже ніщо не підтверджує — крім того, що колись вона була.

«Собакоїди та інші люди» — книжка літературного репортажу.

А ця очевидна фраза означає, що Карл-Маркус Ґаус описує людей, яких зустрічає в ромських спільнотах Луніка-ІХ і Свіньї та поза ними, культури, які відкриває для себе й для читачів, ситуації, чиїм свідком стає, і місцини, де все це відбувається, з дослідницьким розумінням, літературною вправністю та репортерською спостережливістю. Однак не завжди він зберігає дистанцію: часом гнівно й обурено, а часом іронічно чи самоіронічно коментує описуване.

Толерантність буде, коли навчимося приймати, що інші живуть інакше, ніж ми, і мають на це право. Раптом я збагнув, що було б цинічним вимагати такої толерантності від словаків, адже я сам з найменшого приводу не спромагався на таку толерантність у своїй упорядкованій Австрії. Прочитавши ще вдома, що 95 % словаків не хочуть сусідувати з ромами, я потрактував це як расизм. Водночас я хотів би, щоб япі з будинку навпроти не зміг більше сплачувати оренду за свої розкішні апартаменти й переїхав звідти, хоча його нестерпність була радше ідеологічною, ніж реальною.

Головне фото Людмили Смоляр

«Привид наступної революції асоціюється з великим насиллям»

На Форумі видавців дискутували про те, чи матиме продовження череда українських революцій і чи доведеться писати продовження «Вбити дракона».

Книжка польської репортажистки Катажини Квятковської-Москалевич «Вбити дракона. Українські революції» вийшла у видавництві «Човен» навесні 2017 року. Критики називають її промовистим документом історії України між двома революціями – 2004 та 2013-14 років. На Форумі видавців Катажина разом із двома львів’янами – підприємцем і громадським діячем Ярославом Рущишиним, який протистояв пізньорадянському та кучмівському режимам, і Юрієм Яценком, який брав участь у Революції гідності та був незаконно ув’язнений у Росії – розмірковувала про те, чи рухаємося ми до правової держави. Й чи доведеться писати продовження «Вбити дракона» за 10 років – про наступну революцію.

Катажина Квятковська-Москалевич, письменниця, репортажистка:

Поки що зарано відповідати на запитання, чи вдалось українцям змінитися після Майдану. Однак є речі, які Україні вже вдалися, і це мене тішить. Я спостерігала за скандалом із незаконним перетином кордону, й бачила, як реагували люди: вони сприймають кордон як один із символів держави, який є недоторканним і святим. Символи повертаються. Якщо під час подій Майдану українці втікали від держави, то зараз тенденція змінюється. Громадянська свідомість знову зростає. Але мене непокоїть, що знизився рівень життя, адже саме бідність породила чимало українських проблем.

Нещодавно я розмовляла з активісткою харківського Майдану. Коли я запитала, чому досі не знайшли винних у замаху на міського голову Харкова Геннадія Кернеса, вона відповіла, що це не дивно, адже вбивство – замовне. Ба, більше, подейкують, що замовником був Арсен Аваков. Мене здивувало, яким спокійним тоном вона це казала, адже Аваков – це Міністр внутрішніх справ України! А відбувається це все після Революції гідності!

Мене непокоїть, що в Україні досі не сформована політична еліта. А ситуація загалом дуже нагадує період після Помаранчевої революції: є відчуття глибокої прірви між суспільством і політичною елітою. Суспільство уявляє цю еліту як окрему касту, якій дозволено все. Революція гідності була для того, щоб цю прірву закопати.

Я працюю з минулим: фіксую пам’ять своїх героїв, тобто відповідаю на питання «як це запам’ятали вони?». Я не вмію передбачати майбутнє, але знаю, що говорять про нього люди. Про можливість іще однієї революції я вперше почула 2014 року. Хтось сказав, що наступна революція розпочнеться з того, що хтось кине гранату в залу засідань Верховної Ради. Хоч із ким я говорила про можливість іще одного Майдану, привид наступної революції завжди був пов’язаний із насиллям, пролиттям крові.

Юрій Яценко, колишній в’язень Росії, радник Міністра закордонних справ:

Революція гідності почалась без політиків – це була громадянська акція на підтримку євроінтеграції. Добре, що згодом політики підключились, адже без політичного впливу неможливо проводити кардинальні зміни в державі. Та, як людина скептична, я не очікував перемоги Майдану, хоч і був його активістом. Янукович мав забагато влади й ресурсів, він зумів домовитись із міжнародною спільнотою, і з українською опозицією. Те, що люди сказали «ні» і їх не змогли розігнати, я сприймаю як диво громадянської свідомості та Божої допомоги. Таке ж диво сталося в моєму житті, коли я вже не сподівався звільнитись із російського ув’язнення.

Російська агресія не лише збройна, вона гібридна. Люди, які віддавна працюють на Росію, залишаються в більшості органів влади та не втратили своїх статків. У слушний момент вони можуть використати цей ресурс, аби розбавити й без того не цілком проукраїнську і проєвропейську владу. Тоді попередній режим може відновитись із іще гіршими наслідками, адже наша влада робить багато помилок і часто списує свої гріхи на війну. Питання в людях, які готові працювати для держави і для свого майбутнього, які не лінуватимуться перевіряти владу, контролювати її, вибрати свою нішу і в ній працювати.

Ярослав Рущишин, підприємець, учасник Революції на граніті:

Я не хочу ще однієї революції, не хочу, щоб мій син мусив виходити на Майдан. Це насправді залежить від нас: наскільки ми побудуємо зв’язки в суспільстві, наблизимо його до держави й захочемо бути її власниками. Зараз працює принцип «державо, дай!», але тим, що вона дає, не хочеться хвалитися. Нещодавно я чув по радіо запитання: хто відповідатиме за те, що в людей низькі зарплати? Але ж люди самі за це відповідають!

Те, що відбувалося в Україні, я називаю не революціями, а ароморфозом. Це явище в біології, коли організм під впливом нових обставин набуває нових властивостей. Перша, студентська Революція на граніті була спрямована на незалежність. Під час Помаранчевої ми зафіксували свободу слова. А під час останньої люди зрозуміли, що гідність не продається. Я оптиміст і бачу рух до кращого: суспільство скоро перестане бути ворогом держави і навпаки, а люди вже починають відповідати за своє життя. Соціологи з’ясували, що в посттоталітарних суспільствах після того, як вони лібералізуються, корупція спершу зашкалює, а спадає на 39-й рік. Ось вам і біблійні сорок років блукань пустелею.

Олена Семенюк

Вбити дракона-2. Українські революції

Врадіївка, Оксана Макар, свавілля «Сім’ї» Януковича, зажерливість суддів та олігархів, сепаратизм у Криму й на Донбасі, Майдан, захоплення Слов’янська, перші жертви й перші герої українсько-російської війни… Епізоди новітньої української історії у книжці польської письменниці Катажини Квятковської-Москалевич змальовані з незвичного для нас погляду стороннього, але не чужого спостерігача.

Ця побудована на людських історіях книжка, яку авторка писала понад десять років, — про боротьбу з нашим внутрішнім монстром, якого неможливо вбити, і про силу, яка змушує Україну не здаватись у цій боротьбі.

«Собакоїди та інші люди» Карла-Маркуса Ґауса: репортаж про ромів у Словаччині вийде українською

Видавництво «Човен» презентує книжку австрійського репортера Карла-Маркуса Ґауса про ромів у Східній Словаччині. «Собакоїди та інші люди» — це розповідь про життя в ромських поселеннях, що перебувають за межею бідності. У книжці йдеться, зокрема, про Лунік IX — район у словацькому Кошице, куди в 1980-х роках переселили ромів із цілого міста, а також про ромські нетрі в селищі Свінья.

«Демони расизму повертаються в Європу, — пише Крістіан Шмідт-Гойєр у рецензії для німецької газети „Die Zeit”. — Демон повоєнної історії живе передусім у ставленні до ромів». Щодо ромського світу, описаного в репортажі «Собакоїди та інші люди», він зауважує: «У цьому немає нічого екзотичного — однак і нічого спільного з нашим світом, його неписаними правилами порядку, чистотою та міщанськими манерами».

Карл-Маркус Ґаус занурюється в побут ромів і пробує все на смак, нюх і дотик: спілкуючись із жителями ромського поселення, він вдихає атмосферу геть іншого життя. Автор пояснює деякі особливості ромської ідентичності й правила, що діють усередині закритої від зовнішнього світу спільноти. Як так, що в ромських поселеннях нестерпно брудно, а в ромських домах — досконало чисто? Чому на шкільних обідах ромським дітям не дають ножів? Хто такі ґаджо? У чому полягає кастова система, і чому ті, хто називають себе ромами, не мають діла з тими ромами, яких називають «деґезі», тобто собакоїдами?

Мандруючи Східною Словаччиною, Карл-Маркус Ґаус зупиняється і в русинському Прешові, де відвідує греко-католицьку церкву. Тут іще виразніше відчуваємо близькість проблематики — не суто словацької, а загальноєвропейської, української зокрема.

Над українським виданням «Собакоїдів та інших людей» працювали перекладачка Люба-Параскевія Стринадюк, літературна редакторка Анна Процук і художня редакторка Оксана Васьків. Проект підтримала служба OeAD у Львові.

З нагоди виходу книжки відбудеться розмова під час Форуму видавців у Львові, 16 вересня о 18:00 в театрі Леся Курбаса (вул. Леся Курбаса, 3).

У розмові «Невидимі: чому ми ігноруємо ромів?» візьмуть участь автор книжки «Собакоїди та інші люди» Карл-Маркус Ґаус, громадська діячка та дослідниця ромської національної меншини в Україні Наталя Зіневич, ромський активіст і екс-керівник Управління інформаційних технологій Львівської міської ради Іван Коржов. Модеруватиме Олеся Яремчук, перекладатиме Люба-Параскевія Стринадюк.

Вхід вільний. Запрошуємо!

Довідка
Карл-Маркус Ґаус народився 1954 року в австрійському Зальцбургу, де живе донині й видає часопис «Література і критика». Понад двадцять п’ять книжок автор присвятив історії та сьогоденню малих європейських народів і національних меншин. Тексти Карла-Маркуса Ґауса відзначено численними преміями, серед яких — Премія імені Шарле Війона, Премія Вілениці, Премія в царині культури імені Ґеорґа Дегіо та Премія імені Йоганна Генріха Мерка.

Фото – Курта Кайндля

Львівський медіафорум проводить набір на Школу літературної журналістики

Львівський медіафорум спільно з 83-м Міжнародним конгресом PEN оголошує набір на Школу літературної журналістики. Під час вересневого Конгресу у Львові зберуться найвідоміші письменники, журналісти та правозахисники світу. І в цей же час учасники школи під кураторством літературної критикині Ганни Улюри та інтерв’юерки Анастасії Левкової вчитимуться створювати якісні тексти про літературу.

«Базова навичка людини, яка пише про літературу (культурного журналіста і літературного критика) – це читання, – каже літературознавиця Ганна Улюра. – Критичне, афектоване, повільне, близьке, аналітичне – це все різні типи професійного читання, які вимагають певного уміння, розуміння і вже точно практики. Це вихідний метод, від якого зрештою буде залежати жанр уже вашого тексту про книжки: хай то аналітична рецензія, біографічний нарис, книжковий огляд чи гонзо-репортаж. Наскільки літературно-критичний інструментарій потрібен у роботі культурного журналіста? Це риторичне питання. Він конче необхідний. Як грамотно й адекватно ці інструменти застосувати у своїй роботі? А от цього і будемо вчитися».

Під час Школи журналістка і літературознавиця Анастасія Левкова також розповість про тонкощі інтерв’ю з письменниками: ремесло підготовки до розмови, мистецтво імпровізації, мистецтво й ремесло письма. Як розговорити співрозмовника – письменника, літературознавця, перекладача – і зробити так, щоб розмова була цікавою і для вас, і для нього або неї, і для читачів? Як варто і як не варто формулювати запитання? Розшифрували запис – що далі? Чи маємо право виправляти наговорений письменником текст, адже він – ПИСЬМЕННИК? Що лишати, а що забирати в тексті інтерв’ю? Інтерв’ю з українцем, інтерв’ю з іноземцем – у чому відмінність, окрім мови? Вступ до інтерв’ю – довідка чи відгук про розмову або книжку? Про це розповість Анастасія Левкова.

Школа літературної журналістики триватиме 18 та 19 вересня. Перший день – лекційний, другий – у форматі практичних майстерень. Кожен учасник отримає редакційне завдання і працюватиме над ним з допомогою менторів. Учасники Школи матимуть нагоду поспілкуватися з письменниками, які приїдуть на Конгрес PEN, аби зібрати матеріал для своїх текстів.

Львівський медіафорум сприятиме публікації текстів в українських ЗМІ.

Внесок учасника – 900 грн.

Під час Школи забезпечуємо харчуванням та кава-перервами.

Щоб податися, надсилайте CV та мотиваційний лист (1 сторінка А4) на [email protected]. У резюме обов’язково зазначте, чи є іноземна мова, якою вільно володієте. Приймаємо заявки до 14 серпня (23:59). Відібраних учасників оголосимо 20 серпня.

ДОВІДКА

Ганна Улюра – літературна критикиня, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Співпрацює з виданням «Збруч», «Лівий берег», «Літакцент», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Редакторка літературного порталу «Litcentr».
Анастасія Левкова – літературознавиця, журналістка. Арт-директорка мережі книгарень «Є», кураторка проекту «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua), редакторка відділу культури «Українського журналу» (УЖ) (Прага), авторка колонок, статей та інтерв’ю у виданнях “ЛітАкцент”, Tyzhden.ua, “УЖ”, “Критика”, “АртМісто”, “Збруч” тощо. Авторка роману у щоденниках “Старшокласниця. Першокурсниця”.

ПЕН-клуб (International PEN) є вагомою міжнародною неурядовою організацією, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів від 1921 року. Його назва утворена від англійського слова «pen» – ручка, що є водночас абревіатурою слів Poets, Playwrights, Essayists and Novelists – «поети, драматурги, есеїсти, романісти». Також до ПЕН-клубу входять журналісти, історики, видавці, загалом понад 25 000 членів із усього світу. ПЕН-клуб перебуває у формальних консультаційних зв’язках з ЮНЕСКО і має спеціальний консультативний статус в Економічній і Соціальній Раді ООН. Це одна із найстаріших організацій, яка бореться за права людини й одна з перших міжнародних письменницьких організацій. Свого часу до ПЕН-клубу належали Джозеф Конрад, Бернард Шоу, Герберт Уелс, а очолювали його Джон Голсуорсі, Генріх Белль, Маріо Варгас Льйоса.

Президентами Українського ПЕН-центру  були поет Микола Вінграновський, правозахисник і публіцист Євген Сверстюк, філософ і релігієзнавець Мирослав Маринович. Нині організацію очолює Микола Рябчук – публіцист, письменник і науковець.

Організатори 83-го Міжнародного Конгресу ПЕН у Львові: International PEN, Український ПЕН-центр, Офіс «Львів – місто літератури ЮНЕСКО», Львівська міська рада.

Слідкуйте за новинами 83-го Міжнародного Конгресу ПЕН у Львові на офіційній Facebook-сторінці

Вбити дракона: народний опір політичному чудовиську

Під час Lviv Media Forum 2017 презентували український переклад книжки «Вбити дракона. Українські революції» польської репортерки Катажини Квятковської-Москалевич. Авторка описує події в Україні з 2005 року — від завершення Помаранчевої революції — до 2014-го, коли почалася війна на українському Сході. Видання здійснив Львівський медіафорум спільно зі Школою журналістики УКУ. Катажина Квятковська-Москалевич розповідає, як працювала над книжкою і що дізналася про українське суспільство.

Чому Україна?

Можу відповісти на це запитання метафорично: музика, яка тут звучить, мені близька й зрозуміла. До того ж є відчуття, що я розумію цих людей і те, що відбувається в їхній країні.

Я почала писати книжку десять років тому, ще навіть того не усвідомлюючи. Просто збирала історії, розмови й відчуття. Усвідомлення, що все почуте й побачене потрібно зібрати в книжку, з’явилося після зустрічі з Богданом Хмельницьким 2013 року. Він став першим героєм моїх репортажів. Тоді я збагнула, що його історія варта книги. Вона починається 2005 року, одразу після Помаранчевої революції. Богдана схопила міліція, його довго допитували у відділку. Потім юнак чотири роки боровся за свою свободу.

Я чекала саме такої історії, щоб могти показати державну систему через життя героя — її громадянина. То було інтуїтивне відчуття, що вся суть тодішніх подій — у таких «міліцейській» і судовій системах. Пізніше я заглибилася в тему, познайомившись із відомим адвокатом Олександром Плахотнюком, який від 2012 року працював на Юлію Тимошенко.

В Україні іноземним журналістам легше. Мені здається, коли хтось чує українську чи російську мову з акцентом, то одразу розкривається й говорить вільніше. Це яскраво ілюструє один випадок. 2010-го я зателефонувала прес-секретареві Леоніда Кучми, щоб домовитися про зустріч з екс-президентом. Переважно в таких випадках журналістам відмовляють, але вже через день ми зустрілися. Щоправда, сам Кучма не розповів нічого цікавого.

Історії, що не ввійшли в книжку

Щоб написати про людей, які втратили родичів на Майдані, я відвідала понад десять родин. Зрозуміло, не всі ці історії стали частиною книжки. Утім, це не означає, ніби якісь розповіді були нецікавими, і я пояснюю це своїм героям. Мені просто доводилось обирати, з урахуванням безлічі чинників. Зрештою, не зустрівши всіх цих людей, я не змогла би сформувати для себе загальну картину, тож не могла би й писати. Усі ці історії є в моєму комп’ютері й у голові — вони не загубляться. Частину я опублікувала як репортажі в польських виданнях.

Є ще одна історія, яка не ввійшла в книжку. То було 2012 року, коли Україна організовувала виставку скульптур Пінзеля в паризькому Луврі. Є одне невеличке селище неподалік Бучача, де перебувала одна з робіт Пінзеля, — скульптура Святого Онуфрія. Добра тема для репортажу: тамтешні жителі не хотіли віддавати її на виставку, бо не довіряли державі. Так і казали: «Ми свого Онуфрія вам не віддамо, бо ви його не повернете!»

Я кілька разів намагалася написати про це так, щоб передати дух селища та його жителів. Проте чомусь раз у раз не вдавалося. До слова, тоді я вперше поїхала писати репортаж разом зі своїм чоловіком. Зазвичай мені краще працювати наодинці — легше зосередитися.

Про Україну й Польщу

Коли я сіла працювати над матеріалом, з’явилося відчуття, що пишу не тільки про Україну, а й про Польщу. Тоді в моїй країні все ще нібито було добре: ми зуміли побудувати сильну демократичну державу, яка до того ж є частиною Європейського Союзу. Однак якоїсь миті всі побачили, як наша влада вподібнюється до дракона.

Тоді я відчувала, ніби в Польщі щось іде не так: наші поліціанти схожі на українських значно більше, ніж здається. Ми проґавили той момент, коли молодь почала казати, що їй потрібна не Європа, а націоналістична Польща. Тепер ми маємо поглянути на свою державу без рожевих окулярів і поміркувати, як виправити всі ці помилки.

Журналістика, репортаж зокрема, впливає на ситуацію в країні вже не так сильно, як раніше. Та й репортаж — річ доволі повільна. Можливо, він і здатен виправити якісь явні помилки чи впоратися з очевидною несправедливістю, але це радше виняток.

Не лише про революції

Опис революцій у книжці доволі короткий, адже це не головна тема. Як на мене, значно важливіше те, що відбувалося саме в міжреволюційний період.

Пишучи книжку, я запитувала себе: як цим людям живеться без держави? Тобто без принципів, які дають розуміння, що дозволено, а що ні. Як на мене, будування таких принципів — найважливіше, що може змінити суспільство й державу. Вони мають бути створеними для людей. Проте тут ми бачимо, як ці принципи догоджають владі. Тому люди намагаються чинити опір системі.

Я сподіваюся за десять років написати продовження «Вбити дракона» й розповісти, як в Україні будувалася нова держава.

Фото: Ірина Середа
Текст: Юлія Лисенко, MediaLab.Online

На LMF-2017 оголосили про створення нового видавництва

На V «Львівському медіа форумі» презентували нове видавництво «Човен», яке спеціалізуватиметься на репортажній та документальній літературі.

Цього року за ініціативи «Львівського медіа форуму» та «Школи журналістики УКУ» вперше українською було видано книгу польської репортерки Катажини Квятковської-Москалевич. Збірка репортажів «Вбити дракона. Українські революції» розповідає про Україну від Майдану 2004 року до початку війни на Донбасі. Ця книга стала експериментальним проектом. Сьогодні ж було оголошено концепцію нового видавництва.

«Експеримент показав, що треба рухатися далі, тому ми оголошуємо про створення нового видавництва. Ми називаємо його «Човен». Човен, в якому ми можемо плисти у водах інформації і досягати нових континентів. Як Васко да Гама до Індії, Христофор Колумб до Америки, як Марко Поло до Азії. Не Ноїв Ковчег, не біблійне судно, не Арго – лише маленька козацька чайка. В якій, втім, є все для довгої дороги. Ми створюємо наш «Човен», аби відкривати горизонти попереду. Цілі материки культур та історій. Історій держав, історій людини», – розповіла головна редакторка видавництва «Човен» Олеся Яремчук під час презентації.

Видавництво спеціалізуватиметься на репортажній та документальній літературі та працюватиме у кількох напрямках, публікуючи художній репортаж та есеїстку, біографічну та історичну літературу, книги про медіа та науку. Окрім перекладної літератури, “Човен” також працюватиме із текстами українських авторів.

Як зазначила головна редакторка, зараз видання документальної літератури та якісних репортажних книг є важливим для українського суспільства. «Художній репортаж допомагає долати кордони географічні, історичні, ментальні, бар’єри стереотипів та упереджень. Статистика каже, що три чверті мешканців нашої країни ніколи не виїжджали за межі своєї батьківщини. Ми ставимо собі за велику мету розповідати українцям про світ та допомагати долати кордони – і внутрішні, і зовнішні», – каже Олеся Яремчук.

Перші проекти видавництво планує реалізувати вже цьогоріч – до «Форуму видавців» у Львові, а також здивувати учаcників Lviv Media Forum-2018.

На V Lviv Media Forum презентували книгу репортажів «Вбити дракона. Українські революції»

У часі другого дня V Lviv Media Forum видавництво Львівського медіафоруму спільно із Школою журналістики УКУ презентували український переклад збірки репортажів польської журналістки та письменниці Катажини Квятковської-Москалевич «Вбити дракона. Українські революції». Презентація відбулась у форматі public talk авторки та викладача Школи журналістики УКУ Отара Довженком.

«Польська школа художнього репортажу є однією із найлегендарніших у Польщі. Книга складається із репортажних текстів, це так звана література факту. Тут описаний період двох українських революцій – від Помаранчевої до Революції гідності”, – сказав під час презентації медіаексперт, автор передмови до книги Отар Довженко.

У книжці зібрані художні репортажі про Україну від Майдану 2004 року до початку війни на Донбасі. Авторка добре знайома із пострадянськими реаліями – довго жила в Україні, Білорусії і Росії.

«Я розумію українських людей і події, що тут відбуваються. Саме тому мені було легше писати цю книгу. Однак щоб побудувати для себе внутрішню картину, я зібрала сотні історій. Не всі вони увійшли в книгу, але вони є у мене в комп’ютері, на світлинах і в голові», – сказала авторка книги Катажина Квятковська-Москалевич.

На українську текст переклав Андрій Бондар, а на обкладинці – графіка Олекси Манна. Видання здійснене за фінансової підтримки MyMedia.