Новини
«Роздуми про ХХ століття» Тоні Джадта: огляд
11.02.2019

Ніл Ашерсон, The Guardian

Остання книжка Тоні Джадта — неперевершений вердикт інтелектуалам і політикам минулого століття.

У цій надзвичайній книжці двоє дослідників вирушили в подорож, з якої повернеться тільки один. Їхня незвідана земля — континент, який ми називаємо двадцятим століттям, часто такий страхітливий. Їхній шлях пролягає через їхні думки та спогади. Обидва мандрівники — професійні історики, яких досі мучать власні нерозв’язані питання. Вони мусять поговорити один з одним, і часу обмаль.

Тоні Джадт, автор книжки «По війні» (Postwar), дізнався, що в нього бічний аміотрофічний склероз — невиліковне дегенеративне захворювання. Його друг Тімоті Снайдер, молодший американський історик, запропонував допомогти у створенні останньої праці. Вона набула форми серії розмов, записаних на аудіо, а потім надрукованих і затверджених Джадтом упродовж майже двох років. Джадт помер у серпні 2010 року, кілька тижнів по тому, як надиктував довге «післяслово» — таке ж ясне, як усі його твори. Йому було 62 роки.

Обидва говорять без ремарок, відсилань і недомовок. Вони дедалі захоплюються, одне тягне за собою інше, і Снайдер — як редактор — не нав’язує тематичного порядку, що було би помилкою. А притому він переконав Джадта говорити про себе, своє особисте життя і свої переконання. Сам Джадт каже: «Ти не можеш цілком осягнути образ ХХ століття, якщо ніколи не поділяв його ілюзій».

Народившись 1948 року в Лондоні в іммігрантській єврейській родині, Джадт отримав зобов’язання, але несподівано мало ілюзій. Він був «марксистським» істориком, але не комуністом. Чималу частину ранньої кар’єри він присвятив історії французької лівиці, але не міг пристати на зверхнє переконання, буцім Російська революція була всього лише продовженням 1789 року. Його ненадовго «змело» подіями 1968-го, але «рештки мого соціалістично-марксистського формування подарували мені інстинктивну недовіру до популярного уявлення про те, що студенти тепер можуть бути революційним — а навіть чільним революційним — класом».

Тільки сіонізм захопив його, а потім увів в оману, коли йому було п’ятнадцять. Він віддано працював у лівацькому кібуці й служив в ізраїльських збройних силах, аж доки збагнув, що ніколи не зустрічав араба і що більшість ізраїльтян «там» були насправді соціалістично й етнічно толерантними. Відтоді його критика держави Ізраїль стала різкою; його стаття 1993 року в «Нью-йоркському книжковому огляді», що закликає до рішення «єдиної держави», здійняла, як він пише, «шквал обурення й непорозуміння». У цих діалогах він часто й роздратовано звертається до американських євреїв, які «пов’язали свою долю з “Лікудом”». Для нього «страх, що Ізраїль може бути “стертий з лиця землі”… не є справжнім страхом. Це політично розрахована риторична стратегія».

Хоча вони й погоджуються, що інтелектуали припустилися страхітливих помилок від підйому сталінізму до війни в Іраку, ані Джадт, ані Снайдер не дають чіткого визначення «інтелектуала». З одного боку, за словами Джадта, інтелектуал має показати, що «спосіб, у який він чи вона робить внесок у локальне обговорення, загалом представляє інтереси людей і з-поза цього обговорення. В іншому разі кожен політолог-любитель і газетний оглядач міг би впевнено вимагати статусу інтелектуала». Це дещо суперечить його ж думці, що американські інтелектуали провалилися на війні в Іраку, і лише деякі журналісти показали себе чесними й послідовними. Ще деінде він заявляє, що «завдання інтелектуала — розповідати правду… а потім пояснити, чому це правда». І він напевно не хоче, щоб інтелектуали продукували гранд-наративи чи «великі моральні істини».

Інтелектуальним гріхом століття для нього було «винесення рішень про долю інших в ім’я їхнього майбутнього як його бачиш ти».

Для Джадта «найбільшою історією XX століття» було те, «як стільки розумних людей могли самі розповісти такі історії з усіма жахливими наслідками, що за цим слідували». Тут втручається Снайдер. У їхніх розмовах неодноразово й шанобливо згадувано про Еріка Гобсбаума, проте Снайдер запитує: «Як може бути, що хтось, хто припустився такої помилки [членство в комуністичній партії], зрештою став одним із найважливіших тлумачів століття?» Джадт відповідає вже згадуваною фразою про потребу поділяти ілюзії осмислюваного періоду, «особливо комуністичну ілюзію»; Снайдер припускає, що такий досвід наділяє історика «прихильним розумінням».

Роль Снайдера тут — не просто спонукальна, хоча головний голос належить Джадту. Молодший на двадцять один рік, Снайдер делікатно викриває розбіжності в Джадтовому самопредставленні. Чому він так довго уникав «очевидної центральності Голокосту» у своїх темах, як інші єврейські дослідники його покоління? Або як він, новий американський громадянин, може казати, мовляв, «я засадничо не ідентифікую себе з Америкою, зі Сполученими Штатами», а вже за кілька хвилин говорити про «нашу американську нездатність впоратися з проблемою» Ізраїлю. І, схоже, Снайдер спантеличений Джадтовою затятою звичкою говорити про «Англію», а не «Британію», у контексті культури й ідентичності.

З іншого боку, Снайдер знає про культурну історію Східної Європи те, чого Джадт не знає. Саме Снайдер, запитуючи, чи можуть інтелектуали справді працювати з непевними глобальними категоріями, провокує Джадта проголосити, що «немає такого явища, як “глобальна аудиторія”… незважаючи на те, що, коли міркувати від супротивного, немає й такого явища, як “глобальний інтелектуал”: Славой Жижек насправді не існує». Джадт наполягає, що це компромісна позиція, де все ще йдеться про окремі народи, тобто: «Будь-хто, серйозно перейнятий зміною світу, імовірно — хоч як парадоксально — працюватиме насамперед у цьому середньому регістрі».

Двоє надзвичайно красномовних істориків, які, вочевидь, черпають із кожної будь-коли прочитаної книжки, мають що сказати — несподіване й своєрідне — стосовно майже чого завгодно. Джадт нещадно критикує англійську середню освіту: «Британія відступила назад, від недавно встановленої соціально-інтелектуальної меритократії до регресивної та соціально вибіркової системи середньої освіти, в якій багаті знову могли купити освіту, практично недоступну для бідних». Його сердять постмодерні «студії культури» («така собі напівпритомна академічна свистопляска») і псевдомарксистська соціальна історія, яка «просто замінила “робітників” на “жінок”, або студентів, або селян, або, врешті-решт, геїв».

Вони обговорюють, як Перша світова війна привела інтелектуалів не лише до пацифізму, але також — особливо в Італії та Німеччині — до оспівування насильства й кровопролиття, коли фашистські письменники могли захоплюватися Леніним за його незатьмарену безжальність.

Вони порівнюють французьку інтелектуальну реакцію на справу Дрейфуса з американською нездатністю виступити проти війни в Іраку 2003 року, порушують питання, чому марксизм так міцно прижився в католицьких країнах, і нагадують, що «соціалістична» Британія після 1945 року, нібито така зарегульована, фактично взагалі не мала національної стратегії — на відміну від континентальних держав.

Повільно, але впевнено діалоги зводяться до Джадтових ревних застережень стосовно світу, в якому ми живемо. У «По війні» та в палкій, гострій полеміці своєї передостанньої книжки Ill Fares the Land Джадт відстоював європейський «соціал-демократичний» консенсус повоєнних років і розгромив інтелектуальні засновки подальшої доби Рейгана — Тетчер. Нині, каже він, усю післявоєнну визначеність щодо працевлаштування, охорони здоров’я, культури чи забезпеченої старості заступила нова обстановка страху. «Як на мене, це відродження страху й спричинені ним політичні наслідки — найсильніший аргумент на користь соціал-демократії, який лишень можна навести».

Джадт уважає, що головний конфлікт ХХ століття стосувався не лише протистояння свободи й тоталітаризму, але також ролі держави.

Після 1945 року ліберальні реформатори «витворили сильні держави з високими податками й активним державним втручанням, які можуть утримати складні масові суспільства, не вдаючись до насильства чи репресій». Вони замінили «руйнування суспільства політикою страху» на «політику соціальної згуртованості, побудовану довкола колективних прагнень».

Звісно, він має рацію: ми маємо пам’ятати це століття не лише за війною та Голокостом, а й за найпрекраснішими в історії гуманістичними звершеннями. Джадт і Снайдер запитують один в одного, чи потрібні трагедії, навіть війни, аби відродити той дух. Ні, це інтелектуали мають «переосмислити аргументацію про природу суспільних благ». Останні слова Тоні Джадта сповнені його фірмової відважності: «Це буде довгий шлях. Але було б безвідповідальним удавати, ніби існує якась серйозна альтернатива».

Джерело: «The Guardian» 

Переклад Марини Карловської

Літературне редагування Анни Процук

[Книжку «Роздуми про ХХ століття» буде видано за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні. Автор українського перекладу — Павло Грицак.]

Останні новини